Донбас: головний міф Української держави

домбас

Ситуація весни 2014 року стала можливою в Україні багато в чому через існування в суспільстві ряду соціальних міфів про окремі регіони країни, на основі яких певні кола намагаються розіграти «карту сепаратизму». Ці міфи дають цим колам підстави стверджувати про такі речі, як культурна неоднорідність, розділеність України, її економічна непропорційність, цивілізацій розлом у самій Україні. Вони активно підтримуються в медіа та загалом суспільному дискурсі. У великій мірі навіть сама державна ідеологія України сприяє цьому. Проте практика показує, що окремих, активно підігрітих проблем взагалі не існує або щодо них існують хибні уявлення (мовна проблема, економічна непропорційність), а говорити про існування інших досить сумнівно (цивілізаційний розлом в середині України).  Найкращим свідченням цього є той факт, що всі ці речі (якщо, припустимо, вони дійсно існують) до цього року не заважали попри всі непорозуміння існувати нам в одній країні. Нова влада не зробила нічого такого, щоб кардинально змінити ситуацію в Україні до такої міри, що окремі регіони почали підтримувати відокремлення від країни (можна згадати з дуже великою натяжкою «недоскасований мовний закон»).

Після кримських подій вся увага перемістилась на Донбас – саме там зараз іде боротьба за єдність України. Потрібно визнати, що події на Донбасі зумовлені не лише діями російських спецслужб та колаборантів (типу ПР та КПУ), які власне, скоріш за все, і забезпечують дії терористів-сепаратистів, а й підтримкою агресивної та доволі масивної проросійської меншості на Донбасі (за соціологічними даними таких там приблизно третина, в той час, як 2/3 населення живе в страху і веде себе пасивно і, що найгірше, скоріш за все змириться із тим станом речей, який буде після цих подій по принципу «хай буде, так як буде, лише б мене не чіпали»).

Мотиви дій цієї проросійської меншості мало зрозумілі іншій частині України, так як вони базуються на не існуючих фактах та уявленнях («бендеровцы, правосеки, хунта»). Проте такі уявлення таки існують, тому потрібно до них ставитися серйозно, насамперед необхідно виявити, яким чином таке масштабне непорозуміння трапилось і на чому базується його підтримка.

Власне, трапилось воно через комплекс дій, які здійснювали через свої комунікаційні канали, політичних сил (українських і неукраїнських), спрямованих на забезпечення своєї підтримки в тих чи інших регіонах України. Ці систематичні дії дістали вияв у формуванні цілого ряду міфів про окремі регіони в Україні. Найпотужнішим став донецький міф, який власне і є базою, основою, на якій тримається сепаратизм.

Міф про донецьких

Якщо запитати більшість молодих українців, у якому році вони почали цікавитися політикою, то досить часто можна буде зустріти відповідь – у 2004 році. Це не дані соціологічного дослідження, це так, радше власне спостереження, щонайменше я саме тоді зацікавився нею і фактично обрав свій життєвий шлях. Зараз я не зможу дати точної відповіді, чи я зацікавився політикою, чи вона зацікавила мене, але це не так важливо.

Після 2004 моє життя ніколи не стане таким, яким було до нього – безтурботним, аполітичним. Саме тоді я вперше дізнався, точніше почув, що таке Донбас.

Попри всі негаразди, які спіткали Україну в часи мого раннього дитинства і молодшого шкільного віку, я ніколи не відчував себе нещасно чи просто дискомфортно у тому суспільстві, у якому зростав. Я був цілком задоволений. Ще б пак! Країна у нас квітуча і мова у нас солов’їна, і жінки у нас найкрасивіші (про пиво тоді ще не говорили в цьому контексті), й історія у нас древня і героїчна та і живемо ми в демократичній європейській країні – принаймні так всі і все мені говорило. Можливо, саме це стало причиною того, що нинішнє покоління молодих українців стало двигуном подій Євромайдану: особисто я в 2013 році дуже відчув сильний дисонанс між тим, що я думав про свою країну  (такі думки мені прищепили ще з дитинства сім’я, телевізор і школа) і тим, що було насправді, але це вже зовсім інша тема.

Але у моїй дитячій картині світу (України) не було все ідеально. Існував один образ, який додавав йому темряви – «донецькі».

Зізнаюсь чесно, я дуже багато про них чув, але мало їх зустрічав у дитинстві. Так вийшло, що вони приходили лише губернаторами у мою область (Сумську). Всі інші знання про них – це перекази, міфи і легенди.

Донецькі – для мене це було щось містичне, жахливе, таємниче, за цим словом крилося щось зловіще. Я не перебільшую так і було. Малим мене, коли я не слухався, рідні лякала бабайкою, з 2004 року суспільство мене лякало донецькими.

З таким міфом я соціалізувався. Досить смішно, але, коли у мене з’явилися перші знайомі з Донецької області, які не відповідали заданому суспільством образу «донецьких», я відчував певну долю екстриму в цьому, мов «я такой рисковый парень».

До жителів Донеччини існують (-вали) дійсно великі упередження, що виявляється в  певному стереотипному ставленні до них, «мов ви сплошний кримінал і совок». Ні, принаймні у моєму середовищі навіть такої асоціації не було – «якщо це «донецькі», то тут і так все ясно».  Я сам це досить часто спостерігав.

«Донецький» стало словом синонімом «блатного мажора».

І під таке трактування підпадали не лише кримінальні авторитети та олігархи, якими так багата донецька земля, а й прості люди. Такі ж самі прості люди, які живуть і в інших регіонах України. Проте завіса, створена медіа, посприяла тому, що багато хто має досить викривлене уявлення про донеччан, особливо це стосується (якщо і взагалі не сказати лише) тих, хто ніколи їх не бачив та не спілкувався з ними. Активна пропаганда, спрямована на роз’єднання українського суспільства посприяла тому, що сформувався цілий ряд упереджень у суспільстві щодо жителів тих чи інших регіонів. Відсутність активної прямої комунікації між жителями цих регіонів призводять до того, що ЗМІ досить легко формують у свідомості населення подібні соціальні міфи. Я став однією із жертв такого впливу ЗМІ.

Міф донецьких

Проте життєвий досвід показав, що багато в чому міфологічному уявленню про донецьких сприяють самі донеччани, принаймні їх більшість.  Міф про донецьких не був би можливим без існування аналогічних донецьких міфів.  Інакше б усі міфи про донецьких не вписувались у логічний ланцюг і швидко спростовувались самими донецькими, але ми не бачили і не бачимо ніяких спростувань цього – швидше лише підтвердження.

Ні для кого не секрет, що донеччанам притаманна гордість, особлива повага до себе і свого краю, проте ця гордість дуже часто межує з свого роду месіанізмом та ображеністю на інших, що виливається у поширену думку про те, що «мы всех вас кормим». Це призводить до зневажливого ставлення людей до інших регіонів, що потім переростає у гостру неприязнь, ненависть.

Щоб зрозуміти це, необхідно поставити себе на місце звичайного жителя Донбасу. Тяжкі умови праці, непроста екологічна ситуація, мізерна зарплата, яка сплачується з перебоями, слабкий соціальний захист – ясна річ такі умови не сприяють рефлексії простих людей щодо причин їхнього поганого становища. Для цього і було вигадано міф про регіон, який годує країну, мов ви погано так живете для того, щоб інші (не роботящі регіони) жили гарно.

Ясна річ, що такий (хоч і уявний) стан речей не може подобатись людям, тому вони намагаються якось протистояти цим «вітрякам». І, як варіант – відокремлення чи приєднання до Росії. Остання активно використовує міф про годувальників у своїх цілях, її пропагандистська машина спрямована на те, щоб він і далі існував, і щоб був основою для орієнтації населення на Росію.

Колись тези про 3 сорти українців та «Донбас-годувальник» були засобом підтримки рейтингу Януковича (саме з 2004 року беруть вони початок), після його втечі, їх продовжує активно використовувати Росія.

Реальність же була протилежна: 1 сортними були лише кримінальні авторитети з Донбасу, тоді як інші донбасівці разом з іншими українцями тривалий час належали (-ть?) до 2 сорту, а сам Донбас є найбільш дотаційним з державного бюджету регіоном. Проте про цю реальність більшість на Донбасі максимум лише здогадується.

А звідки ж беруться міфи про бандерівців, правосеків тощо?

Тут все просто – від бідності. Якщо у людини є великі проблеми, які вона не здатна самостійно вирішити, то вона починає шукати ворогів, у 99% випадків цих ворогів вигадують реальні вороги. Точно так само це відбувається на Донбасі: реальні вороги донеччан у вигляді олігархів роблять все, щоб відволікти увагу від себе, пропонуючи простим людям у вигляді ворога демонізований образ «не роботящого і живучого на роботі Донбасу» західного українця – бандерівця. Після цьогорічних подій у цю систему координат ще гарно вписуються образи майданутих  та правосеків.

Як наслідок, виходить масштабний розкол українців на світоглядному рівні. Він характеризується тим, що люди з різних регіонів мають різні уявлення про Україну. Розкол штучний, бо створений через комунікативні канали (медіа), протистояти йому найефективніше також через комунікативні канали (особисте спілкування, подорожі) – лише так можна буде зруйнувати «донецький міф». Звісно, він не єдина причина подій на Сході України, проте міф – той чинник, який їх уможливлює, інакше ми б не бачили оскаженілих жінок, які вибігають на зустріч українським військовим, вважаючи, що це «Правий сектор» та і Візитка Яроша навряд чи була б.

Громадянське суспільство можливе в Україні тільки без соціальних міфів всередині нього, так само, як і єдина Україна. Власне, соціальні міфи – це те єдине, що розколює Україну з середини, все інше (колаборанти, уявна мовна проблема) без них можна легко побороти.

 


comments powered by HyperComments

Сергій Сидоренко
2014-05-24 13:17:21
швидше за все
Олег Марченко
2014-07-13 12:22:06
Я - за единую Украину!!! Без майдановских путчистов, без бандеровщины!!! Без национализма, без коррупции, без воровства, без гомосеков!!! Я - за справедливое, демократическое общество без извращенцев и фашистов!!!
Виталий
2014-07-13 12:54:17
Каша в голове у тебя. Справедливое демократическое общество без «майдановских путчистов» никогда существовать не будет. Само собой оно не возникнет, его нужно строить. А для того, чтобы что-то построить, нужно сначала демонтировать всё, что стоительству мешает. Самая влиятельная контр-реформационная и контр-демократическая сила — это пророссийский лагерь. Пятая колонна, задача которой состоит в подчинении нашего государства соседскому. Вы, как всегда, видите лишь следствие, но не видите причин. Национализм — это предельно положительное явление в контексте того, что сейчас происходит, и того, что будет происходить в течение ближайших лет. Это один из лучших векторов, который позволяет поддерживать реформационную дисциплину в развивающемся государстве. Когда этап становления национального сознания будет окончательно пройден и ни одному дурачку более не будет казаться разумным призывать мирового агрессора к интервенции — тогда можно будет забыть о национализме. Но не раньше. Гомофобы представляют в стократ большую угрозу для общества, чем гомосеки. Гомофобы — это клинические идиоты, которые не понимают, что популяция геев никоим образом не коррелирует с толерантностью общества в этом вопросе. И вообще, нормальных людей не волнует проблема геев. Проблема геев волнует только самих геев и всяких пидаров, которым больше нечем заняться в жизни, кроме как раздувать эту проблему. А рассуждать о созданных в информационной псевдо-реальности кремлёвских СМИ фашистах вообще нет смысла. Их не существует и говорить тут не о чем.
Roman Kyrychenko
2014-07-18 14:53:29
дякую!