Menschliches, Allzumenschliches

рудик

Перш за все, почну з того, що все-таки це не мій формат. Долучившись до спільноти авторів Штрих-code, я поставив собі за мету донести до людей особливості політики на теренах Азії, Африки, Латинської Америки та Океанії. Це дозволяє мені просвітлюватися, поринати в глибини проблем цих регіонів й просто самовдосконалюватися. Але не про це мова… Не мій формат – піднімати завісу «своєї власної держави». Проте, мушу скористатися нагодою й певним чином окреслити зміни, що вніс в моє життя минаючий рік.

2013 – рік як рік. Колись був Новим, а тепер його час настав і він забирає з собою багато звершень, тріумфів, розчарувань та несподіванок. Все! Вони минають й занурюються в Літу. Але не для мене. На жаль, чи на щастя, пам’ять про певні події житиме в мені до самої смерті, а може й ні… Принаймні відповідь розгорнеться в майбутньому. Що ж, розповім вам про одну річ. Сподіваюся, що ви мене зрозумієте, просто будьте уважні.

Я мав кайдани, які волочилися за мною ще з вже забутого 2012 року. Не питайте які – просто кайдани. Важелезні й страшенно набридливі. Думаю, що кожен, якщо поверне назад голову, побачить за собою сліди від своїх. В один момент вони раптом спали, навіть неочікувано. Але ж синці та рани на кистях рук від них залишилися, тому в 2014 маю їх долікувати. Чесно, важко було займатися справами, рухатися, навіть спати іноді заважали. Я не жалівся – це був мій обов’язок. Гляньте на свої руки. Вони теж в синцях. Певно, що іноді на місцях зідраної шкіри проступає кров. Але, сподіваюся, що багато хто з вас боровся з цим. А ви ніколи не помічали однієї маленької деталі? Придивіться уважніше на кайдани інших людей – вони різняться кількістю ланок. У когось більше, у когось менше. Тому я й одразу попросив, щоб не питали, які саме маю я. Це не прив’язка до чогось, а звичайне зростання. Але є подія, яка дає їм можливість з’явитися, а вже потім вони нарощуються. Хтось навіть може бігати, бо має легенькі та новенькі кайдани, а хтось гне спину та надривається, тягнучи важелезні та іржаві «залізні колоси». Навіть не радійте, що у вас менші кайдани ніж у когось. Знайте, що відсутні ланки вас знайдуть. Рано чи пізно, але ваші руки та спина відчують їх… Ви можете побачити людей, які ходять без кайданів. Не заздріть їм! Повірте, вони багато чого зробили, щоб скинути їх. Повірте мені, людині, яка зараз, певно, не чує за собою грюкоту ланцюгів. Він доймав мене доволі довго. І не за один мій гріх чи неправильний вибір. Далеко не за один… Не бійтеся! Бийте та розбивайте їх. Але не наступайте на чужі, щоб посміятися з людей, які впадуть під силою натягу. Мені наступали – знаю як воно, коли кров починає окроплювати залізо. Але я, зціпивши зуби, мовчав. Знаєте чому? Бо якби я розмахнувся, щоб вдарити іншу людину чи образити її, то побачив би нові ланки й знову б впав під їхньою вагою. Тій людині знову б стало смішно і… плюс пудів зо два нових ланок. Собі гірше зробив і їй. Важко, коли усвідомлюєш це. Тому слід брати відповідальність за свої дії не лише з огляду на себе, а й враховувати інших. Не нагадує Махаяну? І ще, не радійте, коли скинете свої кайдани… Хе-хе-хе, вони на вас знову чекатимуть. Чому я й сказав, що заліковуватиму рани ще далі в 2014 році, бо мої до мене поверталися. Можливо, я й сьогодні прокинуся зі знайомим лязганням. Наша проблема в тому, що над своїм вибором ми завжди думаємо опісля, бо на той момент матимемо справу з конкретним втіленим волевиявленням.

Одним словом, для мене 2013 рік став боротьбою з власними кайданами й ранами після них. Як вони в мене з’явилися і як це все відбувалося – додумуйте самі або згадайте про свої. Для мене найголовніше — донести свою ідею, котра захована за різними символами. Повірте, в першу чергу я вчу сам себе й стукаю в двері до самого себе. Бо перш ніж взятися за щось, слід добре попрацювати над собою. Праця звільняє. Сподіваюся, що ви розумієте про що я…


comments powered by HyperComments