Революція відчаю

фото

16 січня в країні сталися, насправді, дуже страшні події: була здійснена спроба встановити в країні диктатуру громадянина Януковича. Більшість, я так зрозумів, ще не осягнула всього жаху тих подій. Меншість вже стоїть на барикадах. Останні події — це вже не Євромайдан, це навіть ЩЕ не революція, це боротьба проти заколоту, який було вчинено у стінах Верховної Ради в умовах абсолютної бездіяльності опозиції.

Закони ще не діють, поки триває боротьба з режимом. Але припинення боротьби означатиме вступ цих законів у дію.

Я не буду говорити «нас», буду вже писати за себе, бо, як підмітив один блогер, «хто не користується правами, той і не помітить їх втрату». От я помічу.

Мені дуже близькі слова Вахтанга Кіпіані, які він написав 22 січня у своєму Фейсбуку:

«Ми живемо в країні, де половина населення голосує за злочинців і виродків. Вони ж дивляться «Інтер», отримують кайф, коли бачать як влада «мочить» Майдан, і тішаться стабільності у вигляді нерегулярної виплати смішної зарплати та пенсії. При всій багатій фантазії не можу уявити, що має статись, щоб ця реальність стала страшним минулим.»

Це ворог куди страшніший, ніж Партія регіонів, принаймні я так вважаю. Ворог — не люди, а їх свідомість. Свідомість обманутої людини. Дуже сумно, що багато людей готові  жити на милостиню з кишень олігархів з Партії регіонів, активно підтримуючи її. Вони мріють про милостиню для тієї ж партії з Росії, розказуючи байки про дружню путінську Росію. Натомість вони забувають про «сир у мишеловці», а і досить часто не забувають: просто не бачать нічого поганого жити в мишеловці, у великій тюрмі розміром з країну.

Вони говорячи про необхідність працювати, насправді радіють 15 мільярдам від Путіна і чекають нової «халяви» від Росії. А от чому ж самим не напрацювати ці 15 мільярдів, друзі? І дуже смішно це виглядає, якщо подивитися на розміри зарплат цих «працюючих». Голосуючи за ПР вони визнають, що заслуговують на ці копійки.

Звісно, можливо, питання свободи слова для мене важливіше, ніж для якогось робітника (хоч у громадянському суспільстві важливо має бути всім), проте я часто задаюсь питанням, чому він не повстане проти своєї смішної зарплати? Страх? Чи щось інше? Але ж рабів до раю не пускають.

З того часу, як я став у достатній мірі політично підкованим, постійно дивувався, чому робітник з Донбасу голосує за партію, ідеологія якого суперечить його інтересам? Чому він не за тих же комуністів на крайній випадок? Це б мало хоч якусь логіку.

Мене давно обтяжували такі люди в країні, цим самим викликаючи у мене свого роду ненависть до такого стану речей. Так як не можна ненавидіти своїх співгромадян, я завжди вірив у це і ця віра була тим, що мене стримувало від того, щоб оголосити ворогами велику частку українського суспільства.

Але зараз у мене відчай. Я давно не мислю індивідуально, мені не байдужа доля країни, частиною якої хочемо чи не хочемо ми цього є ці люди. Люди, яких називають совками, ватніками і так далі. Я не можу зосередитися на своїх справах, так як у ці дні доля країни, частиною якої я з дитинства себе відчуваю, під загрозою.

Під загрозою, бо ми стоїмо над безоднею, у яку суне нас кривавий диктатор, а майдан немов намагається витягнути всю країну з неї.

Під загрозою, бо зникають люди, гинуть під тортурами. І при цьому велика частина країни цинічно радіє таким розправам над людьми, вважаючи, що так їм і треба «цим майданутим». Хоч самі ледь зводять кінці з кінцями, проте вони ж не «проплачені Америкою екстремісти». Вони хочуть диктатури, радо скандують «Путін», вірять у братній російський народ, дивляться «Інтер» і знову тихо радіють над розправами із «етіми казламі, каториє пастаянна мєшают нам жить».

Під загрозою, бо вже давно вчасно не приходять стипендії і аванси, а велика частина населення навіть забула про таке.

Під загрозою, бо шанси до змін на краще дорівнюють фактично нулю. Влада перетворилася у механізм розкрадання грошей населення, забезпечує лише номенклатуру з Партії регіонів і їх прихвостнів.

Під загрозою, бо нема розуміння у багатьох людей того, що систему треба ламати, а не радо підтримувати. ЛАМАТИ. Це означає не просто зміну влади, це означає її абсолютне очищення від елементів старої системи. Але ламати — це вже не мирний протест і навіть «не пулю в лоб» від Яценюка, це дуже важкий і болючий процес, механізм якого запустити у наших умовах можна лише за фантастичних зусиль.

16 січня була свого роду остання крапля. Лише перемога революції зможе змінити мою думку.

У мене вкрали фактично право на життя, так як я вже не уявляю його без того, що робив останні півроку. У нових умовах — це екстремізм. Я пишу статті, пишу те, що думаю, пишу, як умію. Я завжди мріяв це, мріяв рости, так як у мені це подобається, мені це вдається.

Але тепер я можу сісти за наклеп. Що вважати наклепом, а що ні не знає фактично ніхто. От у цій статті фактично є наклеп на противників «майданутих».

А ще мої статті можуть назвати екстремістськими, що ще гірше.

Я не хочу жити в такій країні.

Я не хочу жити там, де мені можуть відімкнути інтернет лише за мої погляди.

Мій проект «Молодіжний інформаційно-аналітичний інтернет-журнал Штрих-code» (mskod.com) втратив фактично шанс на майбутнє, так як він не зможе дорости до того рівня, щоб отримати іноземний грант, так як стане тоді іноземним агентом. Більше того: за новим законодавством його можуть просто закрити.

Крадеться ще і друга моя можлива професія, та, на яку я вчуся, — соціолог. Диктатурам не потрібні соціологи. Звісно, у мене будуть хороші шанси кудись влаштуватися по спеціальності, але авторитарний режим суттєво зменшує ці шанси.

І так точно я не хочу жити в країні, де мене можуть викрасти, повісити мені, не дай Бог, якусь справу чи ще щось. У нас нема гарантій того, що не викрадуть і не завезуть кудись.

Шансів на справедливе правосуддя нема. Мені дуже огидно, коли міліціонер не може розшукати викрадений смартфон, так як «ми прямуємо до демократії», натомість у той час його колеги чинять дуже демократичні звірства, калічучи і вбиваючи людей.

Прикро, що кількість «мусорів» прямо протилежна рівню їх совісті.

Я вже не вірю в еволюційний шлях змін, так як цей режим не може еволюціонувати, лише революційний демонтаж може щось змінити, проте і нема гарантій ефективності революційного сценарію розвитку подій.

Це слова мого відчаю. Відчаю, який змушує мене гаряче підтримувати революційний розвиток подій в Україні. І виникає в мене парадокс: я не хочу жити в цій країні, проте я хочу жити в Україні. В Україні, та не цій…


comments powered by HyperComments