Як змусити державу звернути на тебе увагу або непробивна стіна бюрократії

rishennya

26 жовтня мільйони українців пішли на вибори обирати парламент. Я почала перейматися власною можливістю волевиявлення набагато раніше, бо як завжди не отримала запрошення і не знайшла себе в списках виборців. Проте я думала, що вирішила цю проблему зареєструвавшись у списках у Голосіівському відділі реєстрацій. Попри всі мої зусилля я не знайшла свого прізвища у списку в день голосування. Працівники виборчої комісії з круглими очима пояснювали, що, мабуть, моя заява не дійшла, хтось щось не встиг і ну взагалі таке буває.

Мені було прикро після всіх зусиль і очікувань під кабінетами, просто розвернутися і піти з дільниці. Тому я попрямувала до Голосіівського районного суду з наміром подати заяву і все ж проголосувати. На щастя, я прийшла на дільницю десь о 13.00 і у мене ще був час. З цього моменту почалась найнеприємніша частина моєї боротьби за поновлення громадянських прав (так, я знаю, що це звучить пафосно, але я тоді відчувала себе Розою Паркс).

Говорити про необхідність люстрації і реформ судової системи України  значить повторювати вже сотні разів сказані очевидні істини, але я не втримаюсь. Всі дещо абстрактні заклики до змін стають такими реальними, коли опиняєшся у Голосіівському районному суді. У першому кабінеті , зі спроби здати заяву мені дали зрозуміти, що краще б я не відволікала людей від роботи, мені нічого робити і я просто не надто розумна. Працівниця з величезним небажанням зняла навушники і звернула сторінку Вконтакте, щоб зміряти мене зверхнім поглядом і повідомити, що я звісно можу писати заяву, але сенсу буде мало і мені доведеться дуже довго чекати під кабінетом. Я не згадуватиму інші «приємні» дрібниці, такі як відмова відксерити мою заяву і насмішки «дєвочкам проста скушна» від працівників державної установи. Коли вже працівники державних установ зрозуміють, що вони виконують свою роботу, а не роблять особисті послуги громадянам, які до них звертаються?! Але мене це не спиняло, бо я вже остаточно загорілася бажанням поборотися з системою (згадалася минула зима) і хотілося якщо хоча б не перемогти, то змусити працівників суду зробити все за правилами і в повному обсязі.

Мою заяву все ж таки прийняли до розгляду, хоч і приймали рішення за закритими дверима без мене. На жаль, мій адміністративний позов не задовольнили, проте я принаймні лупала скалу української судової бюрократії.

Хто ж винний у такій байдужості й безвідповідальності? Багато в чому ми самі, бо ми не відстоюємо наші права. Дехто не вірить, що це взагалі можливо, декому лінь, чи лячно, чи не до того. Якби ми частіше діставали цих клерків, можливо, у них би виробилася звичка іноді робити свою роботу. Систему можна і треба змусити працювати  як слід, потрібно лише самому прикладати трошки зусиль.

Не лишайтесь байдужими до власних прав і робіть правильний вибір!)


comments powered by HyperComments