Дві пам’ятні дати

70999

Кожна пам’ятна дата (більш-менш значуща для держави) має унікальну властивість демонструвати пріоритети цієї держави, свого роду вектор, яким вона намагається курсувати. У цьому плані досить показовий досвід тоталітарних держав, адже кожне свято там набувало, можна сказати, сакрального значення. Але цей досвід є досить явним: ніякого здивування не виникає той факт, що в СРСР такими святами були 7 листопада чи 22 січня (кривава неділя), адже ці події мали істотне символічне значення для комуністичного руху та режиму, так само як і той факт, що тоді ніхто не згадував про інші події того ж таки 22 січня.

У більш-менш демократичних або напівавторитарних режимах, де конкретне ідеологічне спрямування режиму означити складно, майже будь-яка політично забарвлена дата (а точніше спосіб її згадування владою) з історії країни, у якій панує такий режим, може дати достатньо хорошу відповідь на питання щодо ідеологічних (чи мета-ідеологічних) орієнтирів цього режиму. Якщо ідеологічні орієнтири тоталітарних режимів були досить ясними, то у них суспільствознавців цікавив більше сам процес свята, тоді як у вже згаданих напівавторитарних режимах чітко визначених і прямо артикульованих ідеологічних орієнтирів нема, тому при розгляді свят варто приділяти увагу не лише процесу святкування, а і питанню, чому саме ця дата відзначається так?

Варто відзначити, що навіть тоталітарні режими були у певній мірі чеснішими в ідеологічному плані перед населенням: прямо говорилося, що так, а що не так; у той час, як авторитарні чи напівавторитарні режими намагаються грати на обох сторонах відразу: за зовнішньою чесністю криється внутрішня не чесність. У випадку свят це надто помітно.

Свято – це особливий тонкий ідеологічний інструмент, який на диво є ефективним, адже щоб прищепити населенню потрібні ідеологічні установки, не потрібні з його боку великі розумові зусилля (потрібно просто святкувати і вірити в свято).

Початок листопада для України ознаменований двома датами з історії нашої держави.

3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох було розстріляно за різними оцінками від 120 до 200 відомих діячів української культури: Г. Епік, Л. Курбас, М. Куліш та низка інших. По суті, в цей день була розстріляна вся українська культурна еліта. Цього рік була 76 річниця трагедії. Мало хто з пересічних українців чув про цю дату.

6 листопада 1943 року ціною за різними оцінками 200-400 тисяч солдатів було визволено Київ. 70 років події.

Дві трагічні дати, пов’язані з загибеллю цвіту нації. І досить показове ставлення до них з боку нашої влади. Пам’ять загиблих вчергове осквернили і зробили це по-різному.

Дві маніпуляції

Сумно, але ці дві події вчергове не були відзначені належним чином, а самі свята стали матеріалом для ідеологічних маніпуляцій з боку влади.

Маніпуляція перша. Мовчання.

Ще жодного разу в незалежній Україні офіційна влада не приділяла великої уваги розстрілу в урочищі Сандармох, навіть 75-річчю трагедії присвятили належну увагу лише окремі медіа, такі як газета «День» та «Радіо Свобода», що оголосили 2012 рік роком Сандармоху.

Цей рік не став виключенням. На фоні пафосного відзначення ювілейної річниці визволення Києва річниці Сандармоху фактично не існувало. Його знову замовчали.

Маніпуляція друга. Лицемірний прагматизм.

Прикро, але в черговий раз влада зробила піар з трагедії, а саме смерті тисяч солдатів, які визволяли Київ. Гучні святкування, концерти, феєрверки затьмарили істинну сутність події, яка мало чим відрізнялася від сандармоської, а саме загибель цвіту цілої держави.

Я не буду вдаватися в описи цих відзначень: мова не про це — про них і так написано достатньо.

Ці дві події допомагають нам визначити більш-менш ясно той маршрут, яким рухається наша влада.  Буде помилковим вважати, що з вищесказаного стає зрозумілим, що влада продовжує ще комуністичний ідеологічний курс (так як більше уваги присвячується «радянським» пам’ятним датам), бо сам процес святкування не мав на меті її прищеплення. Ні, це прагматичний курс, хоч і дуже схожий на комуністичний.

З цього прикладу ясно видно мета-ідеологію нашого режиму. А саме: прагматичне використання радянських ідеологічних установок нашого населення. Внутрішньо влада може і не погоджуватися з цими установками, але вона не може не зважати на їх існування та вплив. Отже, відбувається не боротьба з радянською свідомістю, її викорінення, а її використання. Ставлення влади до цих двох подій яскраво демонструє це.

Прикро, але ні жертви Сандармоху, ні жертви штурму Києва не були належним чином вшановані. Якщо перших просто не згадали, то пам’ять других спаплюжили своїми політичними амбіціями, кинули її на чиїсь рейтинги…


comments powered by HyperComments