Ефіопія – нова субімперіалістична держава?

Заставка

Так, ви не помилилися. Тут мова йтиме саме про Ефіопію як про потужного гравця в регіоні Африканського Рогу та навіть всієї Східної Африки. Зазвичай, стосовно цієї держави можуть виникати думки щодо її голодуючого народу, низького рівня ВВП на душу населення та мізерного показника індексу розвитку людського потенціалу. Так, зі своїм внутрішнім благополуччям Ефіопія має певні проблеми. Але хай це не вводить в оману й не змушує думати стереотипами. Ефіопія не така проста, якою вона може здатися на перший погляд.

Парадокс «Червоного Негуса»

Свій шлях до регіонального лідерства Ефіопія почала, як це не дивно, зі встановленняв 1977 році комуністичного режиму Менгісту Хайле Маріама.

Менгісту Хайле Маріам

Менгісту Хайле Маріам

Звісно ж, знаючи історію перебування при владі цього кривавого диктатора, не можна сказати, що він сприяв зміцненню Ефіопії. Навпаки, теперішня влада до цього часу ліквідує наслідки його тиранічного правління. Але сам прихід до влади «червоного негуса» відкрив шлях до збільшення ваги Ефіопії на території Африканського Рогу. Все дуже просто. Сусіднє Сомалі, яке на той час переживало свій «золотий вік», було одвічним суперником Ефіопії. Мухаммед Сіад Барре, тодішній президент Сомалі, вирішив скористатися хитким внутрішнім положенням Ефіопії й оголосив їй війну за прикордонну провінцію Огаден, яка була населена здебільшого вихідцями із Сомалі. Ця війна в разі перемоги мала принести останньому ствердження могутності й реалізацію ідеї «Великого Сомалі». Але війна за Огаден була бездарно програна й болісно відобразилася не лише на економіці Сомалійської Демократичної Республіки, а й на стабільності її політичної системи. Це вилилося в те, що ми зараз можемо спостерігати – повна анархія та відсутність територіальної цілісності. Таким чином, за підтримки СРСР, Куби та Південного Ємену, Ефіопія не просто виграла війну, а фактично надовго(по наші дні)вибила дуже потужного й на той час найсильнішого гравця на політичній арені Африканського Рогу та Східної Африки.

Мухаммед Сіад Барре

Мухаммед Сіад Барре

Амхарський лев vs Еритрейський верблюд

Протягом 1977-1991 років, не дивлячись на сприятливу зовнішньополітичну ситуацію , виграну війну та допомогу СРСР, Хайле Маріам, не реалізував отриманий потенціал. Більше того, він розгорнув червоний терор, довів більшу частину населення до голоду, ініціював громадянську війну та загострив проблему еритрейського сепаратизму. В 1991 році його режим було повалено й новій владі довелося відмовитися від території Еритреї. Остання вже в 1993 році отримала статус незалежної держави. На початку 90-х рр. Ефіопія перебувала в скрутному становищі внутрішньо- та зовнішньополітичному становищі. Вона втратила прямий територіальний вихід до Червоного моря, що лише зайвий раз засвідчило її слабкість. Уряд Мелеса Зенауі (1991-1995 – президент; 1995-2012 – прем’єр-міністр), на відміну від своїх попередників, розумів, що Ефіопія має потенціал й сприятливу ситуацію для завоювання регіонального лідерства. Це почало реалізуватися на практиці. Перш за все, Ефіопія принизила Еритрею в ході війни 1998-2000 рр. І хоча Міжнародний суд розділив спірні прикордонні території порівну, ефіопські війська неодноразово продемонстрували свою перевагу над супротивником. Таким чином, Мелес Зенауі засвідчив політичні претензії та амбіції своєї держави, хоча й був звинувачений опозицією в підтримці Еритреї (під час боротьби проти режиму Хайле Маріама, він вів спільні дії з теперішнім лідером Еритреї Ісайясом Афеворкі).

Мелес Зенауі

Мелес Зенауі

Встановлення контролю над Сомалі

Наступним кроком уряду Зенауі було введення військ в Сомалі в 2006 році, які перебували там до 2009 року. Звісно ж, що це мотивувалося зростанням активності ісламських угрупувань, які загрожували безпеці ефіопської провінції Огаден. Але дана акція мала під собою глибший політичний контекст. Ефіопія зайвий раз використала можливість засвідчити свою перевагу над безпорадним сусідом та прив’язати його до себе. Виявом цього стало обрання парламентом Сомалі на посаду президента Шейха Ахмеда Шаріфа (2009-2012) й зміцнення позицій Перехідного федерального уряду Сомалі. Цю думку підтверджує те, що Ефіопія знову ввела туди свої війська в 2011 році на допомогу Кенії. Фактично це було здійснено для того, щоб підтримати уряд, який залежить від неї. Цікаво, що на відміну від кенійських військ, сили Ефіопії не входять до складу AMISOM (African Union Missionin Somalia), тобто вони діють самостійно. Знову ж таки, це засвідчує силу зовнішньополітичного становища Ефіопії.

Битва за Ніл

Лідерство Ефіопії в регіоні Африканського Рогу та Східній Африці стало можливимне лише внаслідок військової поразки Еритреї та розрухи в Сомалі, а й завдяки подіям, що відбулися в Судані та Єгипті. Так, ці держави не належать до Східної Африки, але вони протягом довгого періоду часу намагалися встановити свою економічну та політичну гегемонію в даному регіоні. Існує думка, що деякі військові частини Єгипту та Судану брали участь у війні за Огаден, підтримуючи режим Сіада Барре. Але вона обмежилася введенням малочисельного контингенту суданських військ на територію Ефіопії та авіа ударами з боку Єгипту[1]. Проте навіть в таких дрібницях можна помітити факт того, що обидві держави зацікавлені в слабкій Ефіопії. Але основним конфліктом між трьома державами є використання водних ресурсів Нілу, який протікає на їхній території.  Від Судану з 9 липня 2011 року відділилася значна частина території, яка стала незалежною державою під назвою Південний Судан. Внаслідок цього перший втратив значні нафтові запаси та втратив лідерство за площею території в Африці. На даний момент Судан зайнятий територіальними суперечками зі своїм новим сусідом. Тому для Ефіопії він зараз не є загрозою. Що ж до Єгипту, то він, на відміну від Судану, займається власними внутрішніми проблемами, а саме – унормуванням, упорядкуванням та забезпеченням стабільності своєї політичної системи, яка похитнулася внаслідок повалення режиму Хосні Мубарака в 2011 році та відсторонення від влади його наступника – Мухаммеда Мурсі в 2013 році. Відповідно Єгипет теж не може чинити дієвого супротиву зростанню політичної ваги Ефіопії. Дана ситуація була вдало використана урядом Зенауі, який розпочав у квітні 2011 року будівництво грандіозної за своїми розмірами гідроелектростанції на Блакитному Нілі[4]. Відповідно це завдасть значних збитків енергетиці Єгипту та Судану, які живляться водами Нілу. Тепер же їх контролюватиме уряд Ефіопії, який зможе диктувати цим двом державам свою волю та нав’язувати свої правила гри. Більше того, Ефіопія оголосила про свої наміри розпочати будівництво геотермальної електростанції[5]. Одним словом, Ефіопія поступово займає роль гегемона в енергетичній промисловості, вибиваючи з цієї галузі своїх найближчих супротивників. Це дозволить їй не лише ствердити свою могутність на Африканському Розі, а й експортувати електроенергію в суміжні країни. Наслідком цього буде збільшення доходів уряду Ефіопії та поява можливості втручатися у внутрішні справи цих держав, підсадивши їх на так звану «енергетичну голку». Певним чином це діє на уряди Судану та Єгипту й зараз. Вони з великою силою протестують проти будівництва Ефіопією ГЕС на Блакитному Нілі, бо усвідомлюють, що скоро залишаться без достатньої кількості електроенергії, яку їм доведеться закуповувати в останньої.

Висновки

Хайлемаріам Десалень

Хайлемаріам Десалень

На даний момент, уряд Хайлемаріама Десаленя (обійняв посаду прем’єра після смерті Зенауі в 2012 році), крім активного нарощення свого енергетичного потенціалу, займається відновленням та розширенням інфраструктури Ефіопії – було побудовано цілий ряд автомагістралей та залізних доріг й продовжують проектуватися нові, створено потужну мережу зв’язку[3]. За 2013 рік Ефіопія розширила гірничовидобувну промисловість – експорт золота досяг 409,1 млн. доларів США, а дорогоцінного каміння – 9,3 млн. доларів США[3]. ВВП Ефіопії в 2011 році зросло на 10%[2]. Зараз же темпи його зростання тримаються на рівні 7%. Одним словом, можна багато говорити про економічний бум в Ефіопії, який дозволяє їй реалізовувати свої амбіційні проекти. Відповідно економічну могутність вона трансформує в зовнішньополітичний капітал та диктує умови своїм сусідам. Але, все ж таки, економічне зростання Ефіопії було забезпечено саме політичною стабільністю та вмілим керівництвом Мелеса Зенауі та його наступника Хайлемаріама Десаленя. Ефіопія отримала свій історичний шанс, якого вона довго не мала протягом багатьох століть свого існування. І якщо за правління комуністичного режиму ним було знехтувано, то теперішня влада вдало використовує як економічний, так і зовнішньополітичний потенціал Ефіопії, який вона отримала з часів перемоги над Сомалі у війні за Огаден. Варто зазначити те, що однією із штаб-квартир Африканського Союзу(поруч з Мідрендом, ПАР) є Аддис-Абеба – столиця Ефіопії. На даний момент головою АС є Хайлемаріам Десалень, що знову ж таки говорить про зростаючу політичну могутність Ефіопії. Та навіть цікавлячись останніми подіями стосовно конфлікту в Південному Судані, можна помітити, що переговори між повстанцями та урядом цієї держави проходять в Аддис-Абебі.

Одним словом, Ефіопія є не лише гегемоном на Африканському Розі та Східній Африці. Її вплив поширюється майже на всю Африку, де жодна зовнішньополітична подія на кшталт війни чи урегулювання відносин між державами не пройде без уваги амхарського лева, який по праву поруч з ПАР може займати домінуюче положення на континенті.

  1. Наумкин В.В. Новейшая история арабских стран Африки: 1917-1987. — М.: Наука, 1990. — 472.
  2. http://2000.net.ua/2000/derzhava/realii/94710
  3. http://ethiopia.polpred.com/
  4. http://energysafe.ru/alternative_energy/alternative_energy/615/
  5. http://www.bigstroy-msk.ru/novosti/efiopiya-ob-yavila-o-planakh-stroitelstva-gigantskoj-geotermalnoj-elektrostantsii.html


comments powered by HyperComments