Історія псковського десанту та кінець «русского міра»

десант

Останнім часом увага наших ЗМІ прикута до відступу наших сил з-під Іловайська та Луганська, тому рівень негативу просто зашкалює, але в ці дні були і гарні для нас вісті.

Цією гарною новиною є історія із російськими десантниками, які «заблудилися» в Україні.

Можливо, вона не наскільки позитивна, як би нам хотілося, проте це вже щось.

У чому суть цього позитиву – мова піде пізніше.

Патріотичний угар починає проходити, коли мова заходить за те, щоб помирати за свою Батьківщину, на що здатен далеко не кожен. Те, що відбувалося в Росії після аншлюсу Криму інакше, як патріотичним угаром назвати не можна. Народ подурів на хвилі зовнішньополітичного успіху своєї держави. Успіх по-своєму феноменальний: Крим був взятий без жодного пострілу.

Коли почалася війна на Сході, то отверезіння росіян стало питанням часу. Попри всі жахливі успіхи російської пропаганди, абсолютна більшість росіян воювати не хоче, про що свідчать дані соціологічних досліджень.

Ясна річ, що захищати свою землю і воювати на чужій – різні речі. І в психологічному плані також. Коли ти саме захищаєш, то в тебе просто виходу іншого нема. Тоді як у завойовників вихід завжди є, а від цього і сумніви щодо доцільності війни взагалі.

Тривалий час агресія проти України здійснювалася силами добровольців, які просто на цьому бажали заробити гроші (хоча були й «ідейники»), але їх кількість обмежена і застосування регулярних сил стало питанням часу, особливо в контексті наступу українських сил.

У серпні повноцінна війна прийшла не лише в Україну, а й в Росію, до солдатських матерів у першу чергу. Саме вони першими усвідомили, що це «не їх війна».

Це природно: у кожного солдата є мама, тато, брати, сестри, інші родичі, які, як правило, дуже хвилюються за нього. Тим паче, що солдати в більшості ще діти – погляньте на їх однолітків, яким пощастило минути службу, і чим вони займаються. Тому прив’язка до родини ще дуже сильна.

Цілком реально, що всі ці солдатські матері також раділи тому, що «Крим – наш», тримали кулаки за ДНР та ЛНР, але це не означає готовність віддати своїх дітей на війну.

Історія роти псковських десантників дуже цікава. І почалася ще в Криму.

Уже відомо, що вони (принаймні деякі з них) брали участь в захопленні півострова, про що свідчить наявність нагород «За повернення Криму».

Проте на Криму історія десантників лише починається. Минає 5 місяців і вони знову направляються в Україну, тепер уже на підтримку терористів.

15 серпня десантники перестають виходити на зв’язок, очевидно заходять на територію України.

Через декілька днів у роти з’являються перші загиблі.

Уже 20 серпня українські журналісти повідомляють про те, що в боях під Луганськом брали участь російські військові, зокрема тоді було захоплено російську БМД з документами десантників та сухпайками.

23 серпня у Псков приїжджає з робочим візитом міністр оборони РФ Шойгу.

25 серпня «Дождь», «Слон» та газета «Псковська губернія» повідомляють про таємні похорони десантників на кладовищі у Вибутах, з’являються перші фотографії могил.

На наступний день в розвиток подій долучаються матері десантників. Союз солдатських матерів проводить прес-конференцію, де одна із них просить вибачення в України. Мова йде вже про цілі загони солдат в Україні.

У той же день СБУ публікує відео з полоненими десантниками, що вже встигло отримати великий резонанс.

Матері десантників просять прояснити долю їх дітей, інформацію від них приховують, у той же час намагаються «заткнути їм роти», з’являються нові повідомлення про таємні похорони.

27 серпня Путін визнає факт потрапляння російських десантників на територію України: «вони збилися з маршруту під час патрулювання».

Протягом 27-28 серпня факт присутності російських військ визнають (кожен по-своєму) Путін, Меркель (вона просить прояснити ситуацію), Більдт, Джефрі Пайєт, «премєр-міністр ДНР» Захарченко та інші. 28 серпня Порошенко заявив про вторгнення Росії в Україну. Таким чином, агресія Росії стала фактом для світу.

Але не в цьому головний позитив історії з десантом.

Ця історія спровокувала початок одного дуже цікавого і невідворотного процесу – процесу отверезіння суспільства. Не дивно, що першими усвідомили реальну ситуацію саме солдатські матері. Майже одночасно їх почин підтримали окремі видання, зокрема «Дождь», які зайнялися громадським розслідуванням участі російських військових у війні в Україні. Так, цього замало для того, щоб суспільство прокинулось, але це вже щось.

Усвідомлення приходить поступово. Анексії Криму росіяни радіють все менше, про що свідчать дані соціологічних досліджень. Попри нелюбов до України росіяни ніколи не горіли особливим бажанням проти неї воювати, навіть зараз число таких дуже мале.

Так, вони готові захопити Україну, але не готові за це віддавати свої життя.

Солдати зараз є однієї із основ тієї самої невідомої нам «другой Росии», бо в умовах тотальної брехні вони стають найнадійнішим джерелом правдивої інформації, яка стає поступово доступною широкому загалу через рідних, їх друзів і так далі.

У свій час солдати стали основою революційних процесів після Першої світової, зокрема солдати були однією із рушійних сил революції 1917 року. Такою ж самою силою вони можуть стати і зовсім скоро.

Російська влада вже намагається задавити зародки опору: матерів встигли оголосити «іноземними агентами», солдатські могили стали безіменними, журналістів залякують, але чим більше буде 200-х з України, тим сильнішим буде опір. І, можливо, скоро ми дізнаємося про «іншу Росію».


comments powered by HyperComments

Россия трезвеет. История псковского десанта и конец «русского мира» | Новости Луганска
2014-09-08 21:00:19
[…] Роман Кириченко, опубликовано на сайте  Штрих-code […]
Россия трезвеет. История псковского десанта и конец «русского мира» | Новости Донецка
2014-09-09 00:36:33
[…] Роман Кириченко, опубликовано на сайте  Штрих-code […]