Літаючі боги грому та блискавки, або в чому перевага Росії в інформаційній війні проти України?

Аватарка

Останнім часом багато людей почали цікавитися питанням інформаційної війни з огляду на сучасне протистояння України та Росії. Але мова піде не про її перебіг, її особливості чи складові, а… про президентів Екваторіальної Гвінеї. Так Ви не помилилися, саме про них. Ви запитаєте про себе «до чого тут вони?» або подумаєте «Боже, що за дурня?!» і т.д. Але, як не дивно, це далеко не нісенітниця. Постаті глав цієї держави потрібні для того, щоб навести приклад дії політичних міфів у межах певного суспільства. Одразу всі карти розкриті не будуть, проте стане зрозуміло, чому для прикладу були обрані постаті президентів такої далекої та маловідомої країни, а також розглянуто питання політичних міфів.

Для розуміння постановки

Теодоро Обіанг Нгема Мбасого

Теодоро Обіанг Нгема Мбасого

Франсіско Масіас Нгема

Франсіско Масіас Нгема

Екваторіальна Гвінея – маленька африканська країна площею в 28 тис. кв. км та населенням трохи більше ніж 700 тис. людей. Колишня іспанська колонія Ріо-Муні. Незалежність отримала в 1968 році. Як не дивно, за весь період своєї самостійності мала лише двох президентів – Франсіско Масіаса Нгему(1968 – 1979 рр.) та Теодоро Обіанга Нгему Мбасого(1979 – н.ч.).

Завдяки одіозному правлінню першого, світ вперше почув про Екваторіальну Гвінею. Франсіско Масіас Нгема ще за часів іспанського правління напрацьовував свій політичний капітал, але ніколи не вирізнявся видатними розумовими здібностями. Що власне і вбачається в його правлінні:

—     вигнав всіх іспанських спеціалістів, тим самим прирікши свою країну на економічну та технічну відсталість;

—     розстріляв власний уряд і сформував новий на засадах етнократії;

—     за його режиму було вбито більше 30 тис. людей (на той час населення Екваторіальної Гвінеї складало близько 300 тис. осіб);

—     розстріляв майже всіх людей, що мали вищу освіту;

—     знищив більше половини грошового запасу держави і т.д.

В 1979 році, його племінник підполковник Теодоро Обіанг Нгема Мбасого здійснює переворот та захоплює владу у свої руки. Тепер найцікавіше. Коли дійшла справа до страти Франсіско Масіаса Нгеми, то екваторіальногвінейські солдати просто відмовилися його розстрілювати, бо вірили, що перед ними… живий бог. Тому був присланий взвод солдат з Марокко, які власне і стратили одіозного тирана.

Теодоро Обіанг Нгема Мбасого не пішов стопами свого дядька і навпаки забезпечив своїй державі економічне процвітання. В Екваторіальній Гвінеї ВВП на душу населення найбільше серед  африканських країн – більше 20 тис. доларів США. Але не про це мова. Громадяни Екваторіальної Гвінеї вірять в те, що племінник, як і дядько, теж є живим богом.

Божество міфології

Власне, варто перейти до справи. Дізнавшись про те, що населення якоїсь відсталої та маловідомої африканської країни вважає своїх президентів богами, Ви просто розсмієтеся й подумаєте, щось на кшталт: «Так то ж Африка» або «Вони й так дикуни» і т.д. Але, мушу Вас розчарувати і сказати те, що Вам абсолютно не сподобається – в даному плані екваторіальногвінейське суспільство має більше переваг ніж українське. Чому? А дуже просто. Не дивлячись на те, що не можна говорити про окрему екваторіальногвінейську націю(лише про окремі етноси, що населяють цю країну), ступінь єдності населення Екваторіальної Гвінеї значно вищий ніж в українців. Хоча ми, на відміну від жителів цієї африканської країни, є окремою нацією, а не конгломератом етносів та кланів. Така ступінь гомогенності досягається ідеєю про те, що президент є живим богом. Але варто підкреслити, що не Богом-Абсолютом, тобто творцем всього світу, а богом-деміургом, тобто тим, що може створити блискавки, землетруси, життєві блага і т.д., але він не мислиться як щось універсальне. Тому ця ідея водночас набуває статусу політичного міфу, що й активно використовується владою цієї країни як об’єднавчий чинник. Варто зазначити, що за всю історію цієї держави, на відміну від більшості інших на континенті, не було етнічних конфліктів та великих повстань населення. І не дивно. Хто ж буде виступати проти живого бога? А Ви уявіть себе на місці пересічного жителя сучасної Екваторіальної Гвінеї. Чи не пишалися Ви б тим, що державу, в якій Ви живете, очолює божество, яке вміє метати блискавки та загалом управляти стихіями?  Це апріорі ставить Вас вище за сусіднього камерунця чи габонця.

Звісно ж, що для нашої свідомості, яка формується під впливом християнства, такі уявлення неможливі… Але в нашому суспільстві теж присутні схожі міфи. Наприклад, багато хто з нас ототожнює посаду президента з чимось сакральним. Навіть за теперішньої форми державного правління, коли насправді у прем’єр-міністра більше повноважень. Це можна назвати своєрідним рудиментом політичного міфу часів Російської імперії – «віри в доброго царя». Навіть багато хто з українців вважає й називає Тараса Шевченка Пророком та Месією. Тобто на підсвідомому рівні Великий Кобзар розуміється як своєрідне божество. Загалом, ідея зведення якоїсь персони в ранг бога є далеко не новою і походить з Давнього Єгипту та Китаю. Тому не варто вважати екваторіальних гвінейців диваками чи дикунами. Українці самі недалеко від них пішли. І не лише вони.

Хтось може в міфи, а хтось – ні

А проблема полягає в тому, що на відміну від екваторіальних гвінейців, українці не мають такого політичного міфу, який «змусить рухатися кров по їхніх жилах» та стане для них національною ідеєю. Зрозуміло, що всі ми пишаємося козаччиною, Тарасом Шевченком і т.д. Але, зазвичай, українці створюють собі імідж «нації – мученика» — довгий період бездержавності, Голодомор і т.д. Ще український мислитель В’ячеслав Липинський писав, що ніщо так не сприяє утворенню нації як спільна перемога або спільна психологічна трагедія. Справа в тому, що серед нас активно культивуються лише відчуття спільних трагедій, але аж ніяк не загальних величних перемог. Власне в цьому ми програємо не лише екваторіальним гвінейцям, політичний міф яких було наведено вище, а й росіянам. Внаслідок цього, інформаційну війну українці їм програють, бо просто легко піддаються пропаганді останніх. Ви смієтеся з росіян, називаєте їх «ватниками», «дєдоваєватілями» і т.д.  Але якими б абсурдними для українців не були політичні міфи росіян(на кшталт оплоту православного світу чи віри в доброго Путіна), все одно останні в них свято вірять. Це їм дає перевагу в нинішній ситуації.

Політичний міф – це не брехня, а ілюзорна ідея, що сприймається на віру. Як показує історія, будь-яке суспільство, починаючи від первісного і закінчуючи сучасним, не може існувати без політичних міфів. Вони інтегрують та мобілізують суспільство, а також пояснюють йому світ політики, тобто її спрямованість та доцільність. Тому, не дивлячись на те, що політичні міфи присутні в українському суспільстві, вони не сприяють його консолідації та стійкості перед зовнішньою загрозою, а також формують почуття меншовартості та залежності від когось й відповідно нездатності самостійно вершити власну долю.


comments powered by HyperComments

Bayan
2014-08-02 19:49:45
каковы политические мифы американцев?
Андрій Рудик
2014-08-03 17:04:57
Наприклад, Новий Ізраїль, бастіон демократії.
Микола Блсков
2014-08-03 19:59:48
Запропонований приклад це скоріше міф, що поширює саме єврейське лоббі у США для того щоби гарантувати підтримку Ізраїлю у будь-якій політиці - навіть у тій, що протерічить націнтересам самих США.
Андрій Рудик
2014-08-04 00:55:30
www.grinchevskiy.ru/17-18/pisma-amerikanskogo-fermera.php - це перші задатки. Кревекоуер далеко не єврей. І міф про богообраність США та американської нації почав формуватися задовго до масового переселення євреїв у США.
Микола Блсков
2014-08-04 06:53:30
Ха - не так зрозумів коммент - думав це про Ізраїль чисто іде іде мова, бо якось не деталізовано. А про бастіон демократії і прагнення створити нову землю обітованну у США це і правда одні із головних іїх політміфів. У ЗовПол США є також міфи - головний із них, що вони indispensable nation!