Майдан. Наскрізний погляд.

images

Ось уже декілька тижнів поспіль країну охопила потужна хвиля протесту. Вона виражається не тільки в  тому, що  сотні тисяч людей вийшли на головний майдан країни, а й в   руйнуванні  самої сформованої  системи  з середини (згадати хоча б відмову загонів «Беркуту» Львівської, Тернопільської, Волинської та Кіровоградської  областей виконувати накази влади). Чим це все закінчиться? І куди врешті-решт веде Євромайдан – до анархії чи  квітучого майбутнього, до кращих змін чи жорстокої диктатури?

Розпочалися  ці бурхливі події 21 листопада, коли прем’єр-міністр України Микола Азаров офіційно заявив про призупинення євроінтеграції. Того ж вечора  в столиці на Майдан Незалежності  вийшли декілька тисяч людей, вимагаючи підписання асоціації з ЄС.  Те, що влада назвала мирним мітингом,  стало початком революції, адже з кожним днем кількість людей невпинно зростала.

Можливо, це звучатиме дещо пафосно, але саме молоді варто віддати почесний титул зачинателів цих  історичних подій. Так,   студенти  складали основну масу  ще на «тому» майдані, з веселими закликами «Україна – це  Європа», «Навіть пес хоче в ЄС» та  «Слава Україні»,  під   підбадьорливі заклики Руслани та  виконання щогодини гімну України.  Можливо, як прокоментував  російський  телеканал «Дождь», «студентам лиш бы на пары не ходить», а ,  можливо, вони прийшли тому, що не могли зробити інакше. «Декілька тисяч  проплачених та несвідомих мітингувальників» — насправді українці нового покоління, позбавлені  радянських стереотипів, які чудово усвідомлювали, що Україна починається з кожного з нас…

Так, саме студенти стояли   на майдані в ніч на 30 листопада, коли кількатисячний загін «Беркуту» «зачистив майдан», «бо дітям потрібні свято і йолка».  Влада хотіла залякати українців, продемонструвати свою силу, але вона забула одну річ – «Україна – не Білорусія». Саме тому вже 1 грудня на  Майдан Незалежності зібралось близько мільйона людей, які виступали вже не за підписання угоди, а за  демократичну країну з новою владою.  Прийшли усі: бізнесмени, викладачі, вчителі, студенти, депутати, продавці, водії… Прийшли й ті, хто ревно підтримував євроінтеграцію, прийшли й прибічники України поза межами будь-якого союзу.  Прийшли, незважаючи на погодні умови чи особисті обставини, щоб продемонструвати  усьому світу істинний дух  українського народу.

А влада що? Звичайно, вона не могла залишатися осторонь, саме тому  на  всіх  «зомбоящикаках»   країни періодично з’являлися звернення Президента  та Прем’єр- міністра України  «до обуреного безпорядками в Києві народу». Зокрема, Віктор Федорович, «як батько, який годує свій народ», аплодував мирним мітингувальникам, обіцяючи, що  сила не застосовуватиметься в жоному разі. Що ж до Миколи Яновича (більш відомий під прізвиськом «Азіров»), то досить  цікавою була заява щодо поновлення трьохсторонніх переговорів «Україна-Росія-ЄС», які до цього були категорично заперечені Європейським Союзом. Ну що ж, коли «в целом ситуация в стране спокойная», можна і в Китай на переговори завітати, заодно  й музей відвідати, і в Сочі.  Насправді, незважаючи на тверду позицію Віктора Януковича та  відверте ігнорування вимог Євромайдану, дії влади видаються неконструктивними та  дещо панічними. То до Києва  скликаються підрозділи «Беркуту» та МВС з усієї України, то періодично проводяться мітинги на  підтримку Партії Регіонів, учасники яких власне не зовсім розуміють задля чого вони стоять, то о 4 годині ранку видається наказ про встановлення ялинки, то закриваються станції метро, цим самим паралізуючи роботу столиці, то Адміністрація Президента запрошує Дмитра Левіна  демонструвати інтереси студентства на круглий стіл 13 грудня, хоча того ж вечора  в  соціальних мережах починають активно поширюватися фото, на яких вищезгаданий парубок виступає представником «Молодих Регіонів», а сам Студентський координаційний рух заперечує наявність  свого представника  на зустрічі. «Віктор Федорович, біжіть від  Ваших радників подалі, бо вони неадекватні», — радить Дмитро Левін. Здається, сам Віктор Федорович  панічно намагається справитися з політичною кризою, вживаючи при цьому невиправдані засоби. Чи, можливо  у всьому вині його «радники»?..

«Чего стоят?..  Платят всем.  Потом еще хуже будет»…

Справді, якщо Євромайдан не буде вповні почутим, то так,  буде ще гірше. Адже якщо сьогодні періодично з’являється інформація  про  погрози звільнення, позбавлення стипендії та виключення з вишів,   жорстоко розганяються  мирні демонстрації та засуджують абсолютно невинних людей, то постає питання: «Що ж буде завтра?».  Уряд так просто не відступиться – факт.   Але люди, які ось уже четвертий тиждень днюють і ночують так просто не здадуться – теж факт.  То від кого ж чекати допомоги? Від дещо безпорадної трійці опозиції, в яку відверто не вірить сам народ чи  санкцій уряду США,  від втручання Європи чи «великої людини – Путіна», ім’я якого  кричали  15 грудня прибічники Віктора Януковича в Маріїнському парку? Існує думка , що це справа  виключно нашої держави, яку вона повинна вирішити самостійно. Але як це відбудеться – залишається цілковитою загадкою.

Дехто називає це «революцією», інші заперечують – мирні демонстрації не дадуть бажаного результату, хтось говорить про «проплачений майдан лідерами опозиції», хтось – про «бандерівців та націоналістів, які, заручившись підтримкою уряду США, хочуть захопити владу». Тим не менше факт залишається фактом:  у всьому світі  люди виходять на майдан, виявляючи свою солідарність з українцями, представники багатьох країн періодично з’являються на Євромайдані, щоб висловити свою підтримку, а  сама Україна не бачила подібних протестів з часів  здобуття незалежності.


comments powered by HyperComments