Меркель хоче стабільного світу і готова заплатити за нього

20140813merkelPutinfight2

Володимир Путін у 1980-х рр. провів п`ять років у колишній комуністичній Німецькій Демократичній Республіці як співробітник розвідки радянського КДБ. Він пишається собою за розуміння Німеччини.

Однак, зараз російський президент сильно помилився у своїх розрахунках щодо настрою та намірів канцлера Німеччини Ангели Меркель стосовно кризи в Україні. Очевидно, його досвід більше не є актуальним.

Читайте також: Меркель – новий Чемберлен?

Коли минулого місяця 28 держав-членів ЄС погодилися застосувати більш жорсткі санкції щодо Росії через підтримку Москвою озброєних сепаратистів в українській громадянській війні, це рішення стало шоком для Кремля. Путін очікував, що німецький канцлер опиратиметься прийняттю будь-яких заходів, які б негативно вплинули на експортерів Німеччини.

І він помилявся. Пакет санкцій був запроваджений саме Берліном. Ядром німецької політики, що проводять Меркель та Франк-Вальтер Штайнмайєр, міністр зовнішніх справ, став намір підтримати об`єднаний європейський фронт.

«Путін – «кадебіст», що працює за застарілими схемами. Він бачить усе як гру з нульовою сумою. Залишає за собою різні варіанти поведінки відкритими та намагається розділити ЄС та Захід через двосторонні контакти та секторальні бізнес-контакти», — говорить Андреас Шокенхофф, голова депутатів Християнсько-Демократичного Союзу Меркель у німецькому Бундестазі. «Канцлер витратила багато часу та енергії, щоб досягти єдиної європейської позиції та узгодити усі бізнес-питання», — додає він.

Путін – не перший світовий лідер, який помилився у намірах Меркель. Девід Кемерон, прем`єр-міністр Великої Британії, також зробив помилку, коли вважав, що саме Меркель хотіла завадити призначення Жан-Клода Юнкера з Люксембургу наступним головою Європейської комісії. Однак, прорахунки Путіна можуть стати набагато серйознішими.

Читайте також: Кого «рятував» Путін?

Його дії в Україні після анексії Криму в березні відчужили від нього єдиного європейського лідера, здатного знайти дипломатичне рішення кризи. Путін сам собі викопав яму навіть не маючи стратегії виходу з неї.

Однак, сигнали з Берліну надходили до нього місяцями. Відколи Путін повернувся до президентської влади у 2012 р., Меркель показувала, що не раділа авторитарному та націоналістичному зсуву у Кремлі. Вона була налякана російським захопленням Криму, що в односторонньому порядку змінило узгоджений міжнародний кордон.

Вона нарешті втратила довіру до Путіна, якщо вірити високопоставленим чиновникам, тому що зрозуміла, що він обманював її не один раз (вони мали більше 30 телефонних розмов) щодо російської участі у кризі та намірів Росії стримати сепаратистів. А довіра для канцлера означає немало.

Меркель неохоче взяла на себе роль провідника санкцій ЄС. Прагнення канцлера шукати мирне вирішення виставило її в ганебному світлі в Києві, Лондоні та Вашингтоні: вони вважали таку поведінку проявом симпатії Москві. Але Меркель завжди давала чітко зрозуміти: якщо Росія не піде на компроміс, вона зіткнеться з труднощами.

Жорстка лінія канцлера проти путінської непримиренності не перетворилася в ізоляцію. Дійсно, українська криза прискорила переосмислення зовнішньої політики Німеччини, що вже потрохи відбувалося.

До сьогодні Німеччина була головним членом ЄС, що вирішував проблеми єврозони, однак лише її економічні та фінансові аспекти – ніколи не питання зовнішньої політики. Німеччина залишала це традиційним світовим акторам: Франції та Великій Британії.

Кристоф Бертрам, давній аналітик зовнішньої політики Німеччини та її політики у безпековій сфері, бачить євро кризу як «надзвичайну слабкість решти європейський урядів» (він надто ввічливий, щоб розділяти Лондон та Париж), що має стимулювати обговорення нової, більш напористої ролі Німеччини. «Вони не прагнули до цього, — каже він. – Ці уряди неохоче знайшли себе в такому становищі». Тепер країну, яка завжди воліла слідувати за іншими у зовнішній політиці, а не вести за собою, тепер раптом було змушено «вийти на палубу і стати до штурвалу».

Штайнмайєр попросив Бертрама допомогти у перегляді німецької зовнішньої політики. Це послідувало за промовою Йоахіма Гаука на Мюнхенській конференції з питань безпеки в січні, коли німецький президент закликав країну показати більше відповідальності та прагнення зробити більше, аби «забезпечити інших тією безпекою, яку вони надавали нам впродовж десятиліть».

Як Штайнмайєр, соціал-демократ, так і Урсула фон дер Ляєн, міністр оборони та ведучий член Християнсько-Демократичного Союзу Меркель,  підтримали президента. Канцлер, однак, промовчала, як вона часто робить. Їй відомо, що більш напориста зовнішня політика не надто популярна серед виборців.

І це залишається правдою. Опитування, проведене Korber Foundation в травні, показало, що лише 37% респондентів вважають, що Німеччина повинна бути більш задіяною в міжнародних кризах, тоді як 60% хотіли б підтримувати низький рівень участі. І ми точно не побачимо ентузіазму в Німеччині, щоб вона активно, в тому числі військово, втрутилася у кризу. Так, Путін правий у тому, що вважає Берлін не готовим до військової інтервенції в Україну. Але він помиляється в тому, що це означає не робити зовсім нічого.

Можливо, Путін прорахувався щодо настроїв Меркель тому, що вона слідує інстинкту «почекати та побачити». Вона – прагматик, який шукає рішень проблем та відмовляється від ідеології. Незважаючи на те, що таке висловлення бентежить більшість німецьких політиків, вона знає про існування такого поняття, як «національний інтерес».

Для України це означає зайняття позиції проти односторонньої зміни міжнародних кордонів, навіть якщо це означає, що доведеться заплатити економікою. Справа як у безпеці, так і в процвітанні, що включає європейську солідарність, захист верховенства права та прав людини. Справа не тільки у захисті експортних ринків.

Першоджерело: chathamhouse.org


comments powered by HyperComments