«Нафтова революція» Мохаммеда Мосаддика

Ілія Куса - 27.10.2013
Анти-британські демонстрації у Тегерані. 1951 рік.

Пройшло 60 років після перевороту 19 серпня 1953 року в Тегерані, в ході якого було повалено уряд Мохаммеда Мосаддика, який став символом іранського націоналізму та анти-колоніалізму. Ініціатор націоналізації нафтової галузі в Ірані та розриву відносин з Великобританією та США, доктор Мосаддик залишив неабиякий слід в історії своєї країни. Ця подія глибоко вплинула на іранське населення та в подальшому радикально змінила історичний розвиток країни. Та лише через 60 років, 18 серпня 2013 року, спецслужби США та Великобританії офіційно визнали свою участь у підготовці та організації перевороту. Така інформація з’явилась на веб-сайті Національного архіву США із посиланнями на офіційні джерела Центрального розвідувального управління (ЦРУ) та Секретної розвідувальної служби (МІ-6). Там зазначалося, зокрема, що «Військовий переворот, в ході якого від влади було усунуто прем’єр-міністра Мосаддика та його уряд «Національного фронту», був організований ЦРУ в рамках зовнішньополітичних операцій США». Крім того, спецслужби пояснюють своє втручання відмовою Ірану, свого часу, від співробітництва із Заходом, що пов’язано із наступом прем’єра Мосаддика на іранську нафтову галузь, керовану в основному іноземцями. Тож що відбувалося в ті часи в Ірані,чим для нього була нафта та яку роль в цьому відігравав сам опальний прем’єр-міністр?

Іран і нафта

Нафта завжди була важливим фактором у геополітиці. До того моменту, коли у 1871 році у США відкрилась перша нафтова біржа, нафта вже ставала великим бізнесом, спроможним змінити життя мільйонів людей. Відкриття Джорджа Біссела та амбіційний експеримент Едвіна Дрейка ознаменували початок нової бурхливої епохи розвитку, неймовірного прогресу та, одночасно з цим, великого обману. Доля споживання цього ресурсу, починаючи з кінця XIX століття, постійно зростала. У 1900 році на її долю припадало 3% світового енергоспоживання, у 1939 році вже 17,5%, а у 1972 році – 41,5%. Одночасно з цим поширювалась і боротьба за «чорне золото».

У 1901 році британський мільйонер та аристократ Вільям Нокс д’Арсі отримує першу концесію на пошук та видобуток нафти в Ірані. Однак знайти перші нафтові родовища – Машид-і-Сулейман — вдалося лише у травні 1908 року у південно-західній частині країни, після чого Іран став однієї з найбільш «популярних» країн серед колоніальних гігантів. Упродовж 1914-1921 років Велика Британія сприяла поступовій монополізації нафтової галузі в Ірані, що передбачало втручання у місцеву політику. До 1920 року британські компанії фактично домінувати в економічному та політичному житті країни, що не могло не позначитися на загальному благополуччі населення. Згодом вони здійснили декілька кроків на посилення своєї присутності в Ірані, накинувши декілька невигідних договорів й без того корумпованому та недієздатному шахському урядові. Це викликало масове невдоволення населення, а у 1921 році вибухнув військовий переворот на чолі із генералом Резою Пехлеві, який не без допомоги британців став керманичем держави.

Мохаммед Мосаддик та американський дипломат Аверелл Гарріман. 1952 рік.

Мохаммед Мосаддик та американський дипломат Аверелл Гарріман. 1952 рік.

Проте ставки на Пехлеві не повністю виправдалися. Англійцям належала майже вся нафтовидобувна промисловість Ірану: родовища, залізничні мережі, нафтопереробний завод в Абадані. Ситуація була настільки парадоксальною, що сам Іран не отримував достатньо нафти для власного споживання, а тому був змушений імпортувати її з Радянського Союзу. У цьому контексті Реза Пехлеві висунув претензії британському уряду стосовно умов експлуатації іранської нафти. Однак британська Англо-Іранська нафтова компанія (АІНК) не йшла на поступки, й переговори заходили в глухий кут. На фоні початку Другої Світової війни, під тиском Великої Британії, Пехлеві зрікся престолу на користь свого сина – Мухаммеда.

Великі зміни

1940-і роки позначилися постійними змінами урядів, що було пов’язано із конфліктами останніх з АІНК через невигідність угод компанії з Іраном стосовно експлуатації нафтових родовищ. У жовтні 1947 року черговий новобраний меджліс порушив питання «про поновлення права іранського народу на нафту», що було зумовлено потребами у фінансуванні семирічного плану економічного розвитку країни, затвердженого урядом напередодні. Враховуючи мізерні кошти, які поступали у державну казну від продажів нафти та все більше поширення англійського капіталу, населення вбачало в АІНК інструмент іноземного панування в їх рідній країні, а тому його ліквідація здавалася важливою для досягнення Іраном справжньої незалежності та економічного прогресу. У 1948 році іранський уряд висунув претензії до АПНК щодо її монополії у нафтовій галузі. Британська компанія володіла величезною концесією на узбережжі Перської затоки, експлуатувала більше 300 нафтових родовищ, мала цілий танкерний флот і власний поліцейський та адміністративний апарат, тоді як частка Ірану від загальної вартості видобутої нафти становила всього 9%. За ці 40 років АІНК вивезла з країни 300 млн. т. «чорного золота» та понад $5 млрд. прибутку. На претензії Ірану АІНК погодилася піти на незначні поступки, що задовольнило частину корумпованих чиновників.

В той же час на хвилі народного невдоволення у 1949 році сформувався опозиційний рух «Народний фронт» на чолі із крупним землевласником та юристом Мохаммедом Мосаддиком. Добившись помітного результату на чергових парламентських виборах, Мосаддик очолив спеціальну комісію з питань нафти. В той же час протягом 1950-1951 років Іраном прокотилася хвиля демонстрацій і протестів, учасники якої вимагали націоналізації АІНК, відмови від концесій та поновлення політичних свобод. Тодішній прем’єр-міністр Хадж-Алі Размара вирішив укласти нову угоду із АІНК та виступив проти ідей націоналізації нафтової промисловості, за що поплатився своїм життям. 7 березня 1951 року він був убитий у столичній мечеті членом радикальної організації «Федаїни ісламу», викликавши ще більшу бурю емоцій серед маніфестантів, які скандували за вигнання підконтрольної британському урядові АІНК.

Доктор Мосаддик

Мохаммед Мосаддик під час інтерв’ю

Мохаммед Мосаддик під час інтерв’ю

Син принцеси з багатого династичного іранського роду Каджарів та міністра фінансів при уряді шаха Насір ад-Діна, Мохаммед Мосаддик отримав блискучу освіту за кордоном, навчаючись у Парижі та Швейцарії, де отримав ступінь доктора юридичних наук. У 1914 році, повернувшись на Батьківщину, він став приймати активну участь у політичному житті, проголосивши своїми принципами боротьбу за економічну та політичну незалежність Ірану та його національне відродження. Звісно, регулярна критика правлячого режиму не залишилась для молодого політика непомітною. Дуже скоро він був змушений покинути країну у зв’язку з переслідуваннями опозиції урядом шаха Рези Пехлеві. Мосаддик зумів повернутися лише після передачі влади наступнику останнього – Мухаммеду Резі. Після проходження 1941 року в парламент М. Мосаддик зацікавився питаннями нафтової індустрії на території Ірану і поставив собі за мету добитися відновлення державного контролю за цією галуззю. Його анти-британська риторика швидко знайшла своїх прихильників, і Мосаддик став на кшталт національного героя та борця проти колоніалізму. Очоливши нафтову комісію, Мосаддик представив на розгляд парламенту законопроект про націоналізацію АІНК, який одразу було схвалено. 28 квітня революціонера було обрано прем’єр-міністром. 1 травня закон Мосаддика вступив у силу, що призвело до прямої конфронтації із Великобританією, яка подала справу на розгляд Міжнародного суду ООН. Британці декілька разів висували пропозицію щодо розподілення коштів від продажу нафти 50 на 50, однак всі переговори закінчувались безрезультатно. США, яких влаштовувала ліквідація конкурентної АІНК, намагалися схилити прем’єра до прийняття компромісної формули: Іран мав піти на переговори із Великою Британією, а остання, в свою чергу, визнавала націоналізацію. Однак уряд Ірану відхилив пропозицію як про-британську. Із посиленням економічної блокади з боку Великобританії, нездатністю уряду налагодити роботу на націоналізованих підприємствах і загостренням політичної кризи внаслідок конфлікту між Мосаддиком та шахом, конфлікт все більше набирав обертів. Влітку 1952 року після грандіозного загального страйку, прем’єр-міністр отримав надзвичайні повноваження та пост міністра оборони. Заохочений успіхом, він пішов на розрив дипломатичних відносин із британцями, що ускладнило економічне становище країни. Тоді ж Велика Британія прийняла рішення про усунення від влади ексцентричного прем’єр-міністра й прийнялися за організацію державного перевороту, порозумівшись на цьому грунті зі своїми колегами у Вашингтоні. Згода США на такі радикальні дії полегшувалася по-перше зміною хазяїна у Білому Домі (у листопаді 1952 року президентом стає Дуайт Ейзенхауер), та провалом американсько-іранських переговорів стосовно співробітництва у нафтовій сфері.

Операція «Аякс»

Шах Мухаммед Реза Пехлеві вітає військових після перевороту. 1953 рік

Шах Мухаммед Реза Пехлеві вітає військових після перевороту. 1953 рік

І у Вашингтоні, і у Лондоні розуміли небезпеку втрати економічного та політичного контролю над Іраном. Лондон вдало розігрував комуністичну карту, малюючи президентові Ейзенхауеру страшні картинки випадання Ірану зі сфери впливу Заходу та його переорієнтації на СРСР. Справа ще більше полегшувалась тісним партнерством братів Джона Фостера та Алана Велша Далесів, які займали посади відповідно держсекретаря США та директора ЦРУ, із юридичною конторою «Sullivanand Cromwell», яка тривалий час вела справи із АІНК в якості одного з головних клієнтів фірми. Безпосередньо підготовкою до державного перевороту, або операції «Аякс», керував онук президента Т. Рузвельта – Керміт Рузвельт, який очолював Близькосхідний відділ ЦРУ. Йому діяльно допомагав колишній куратор шахської поліції та американський військовий радник генерал Норман Шварцкопф. Згідно плану операції було виділено 19 млн. доларів на підкуп іранських офіцерів і держслужбовців, а на пост Мосаддика готували його давнього політичного супротивника, нацистського колабораціоніста та мілітариста – генерала Фазлоллу Захеді. У серпні почалася потужна інформаційна кампанія проти Мосаддика, якого звинувачували у корупції, антимонархічних та анти-ісламських поглядах і зв’язках із комуністами. 17-19 серпня велика група мандрівних артистів (агентів ЦРУ) зіграла в центрі міста виставу, яка переросла у масовий мітинг (по-більшості своїй проплачений заздалегідь), учасники якого вимагали смерті прем’єр-міністра. Згодом до маніфестацій американці та британці залучили деяких прихильників комуністів які почали погроми в столиці, що призвело до численних кривавих сутичок демонстрантів із прихильниками прем’єра. Мосаддик відмовився мобілізувати війська, не бажаючи втягувати країну у громадянську війну. Того ж дня до міста увійшли загони Захеді, й після короткого бою уряд Мосаддика був повалений, а сам він заарештований.

Справу вирішено

Занадто сміливого екс-прем’єр-міністра засудили до трьох років позбавлення волі та довічного домашнього арешту. У грудні 1953 року ірано-британські дипломатичні відносини були відновлені. Наступного року представники найбільших нафтовидобувних гігантів підписали в Лондоні угоду про утворення Міжнародного нафтового консорціуму (МНК) для видобутку та експорту іранської нафти. АІНК (перейменована у відому сьогодні «British Petroleum») отримала £25 млн. компенсації від іранського уряду та £214 млн. від МНК за 60% своїх акцій, які розподілися у такій пропорції: 40% — «British Petroleum Company», 40% — американська «велика п’ятірка» (провідні нафтові компанії США), 14% — англо-голландська «Royal Dutch Shell» та 6% — французька «Company France DPetrol». Свою «частку» отримав й організатор операції «Аякс» — Керміт Рузвельт, пішовши на службу до «Gulf Oil Corp.» і ставши згодом її віце-президентом. Лідер «Іранської революції» та борець з колоніалізмом Мохаммед Мосаддик помер у своєму маєтку недалеко від Тегерану у 1967 році, будучи до кінця своїх днів під пильним наглядом вартових. 

На кінець хочеться сказати, що позиції Великобританії упродовж цих подій були серйозно підірвані. Туманний Альбіон блискуче зумів розіграти іранську карту для забезпечення власних національних інтересів. Цікаво те, що Лондон вирішив справу чужими руками. Американці, фактично, робили всю «брудну роботу», а британці більше грали «у бекграунді». Боротьба іранського народу за національне визволення справила великий вплив на весь світ. Міжнародний престиж Великобританії в Азії було підірвано,, що дало змогу арабським країнам добитися від нафтових монополій перегляду на сою користь угод про видобуток та експорт нафти. Після ісламської революції 1979 року Мосаддик став національним героєм, а день прийняття закону про націоналізацію АІНК – святом. Таким чином, справедливо зауважити, що основа того, що іранці сьогодні вбачають у США, а не у Великобританії, головного ворога, лежать у 1953 році.


comments powered by HyperComments

M.Б.
2014-06-20 19:55:01
Нове трактування подій - http://www.foreignaffairs.com/articles/141527/ray-takeyh/what-really-happened-in-iran ))
luottoa
2015-01-21 13:09:15
<strong>luottoa</strong> Raina