Національна демократія під питанням. Мовчання у тіні традиції

flag_ukrainy

Коментар:

Стаття написана майже рік тому, відповідно деякі зміни відбулися з того часу, але вони фактуальні, а не принципові (щодо Єгипту, наприклад). Минаючі інші аспекти, скажу, що базова тенденція окреслена в тодішньому матеріалі «Національна демократія під питанням. Мовчання у тіні традиції», досі лишається домінуючою – характер національної демократії визначається структурним розколом між крайніми ідеологічними полюсами в сучасній Україні, а не внутрішньою роботою самих ідеологів. Робота ця помалу відбувається, але національної демократії стосується дуже мало. Один мій приятель із такої колишньої (вже) нацдемівської організації сказав чітко, що береться курс на «ультраконсерватизм» — і це група молодих діячів. У мірі конструктивності цієї програми я особисто сумніваюся, тим більше, що варто ґрунтовно дослідити: а який консерватизм взагалі можливий (чи можливий? Чи потрібний зараз?) в сучасній Україні? Але це окрема тема. Повертаючись до зауважень Романа Кириченка, дещо зазначу: віднесення конкретних українських партій до конкретних ідеологій справа невдячна. Наприклад, віднесена до «лівоцентристських» сил «Батьківщина», насправді позиціонує себе як правоцентристська сила. Був варіант курсу «ліворуч», що його відстоювала група Вінського, але у внутрішньопартійній дискусії переможцями вийшли представники групи Немирі з правоцентристським курсом. Аморфний «Удар», на думку деяких оглядачів, у випадку більш чіткого окреслення ідеологічного виміру поля політики, зможе стати соціал-демократичним. Справа тут не в «помилці» автора, скільки в тому, що визначити «крайні полюси» в ідеологічному вимірі політичного поля України дуже складно.

Чи потребує національна демократія «реанімації»? Ні, оживлений труп – це зомбі чи вурдалака, подібні функції в нас виконує КПУ. Одного вурдалаки досить. Вже в 90-х національна демократія, втілена Народним Рухом, зробила багато, насамперед, вона легітимувала в нових символах, смислах у політичному вимірі факт здобуття незалежності та розпаду СРСР. Справді, вона могла би зробити набагато більше, але виходимо з наявного. На початку 90-х років минулого століття, багато тих ліберальних цінностей, за які виступав Рух: ринок, свобода друку й зборів тощо – були проектом. Ринок тоді був цінністю, а тепер неминучою даністю. Химерною правда. Національна демократія виступала за пришвидшену модернізацію й лібералізацію, але це не відбулося цілком відповідно до націонал-демократичної програми, як і не відбувся транзит нашої країни в «перший світ» завдяки такій модернізації. Тепер варто виходити не лише з постулювання цінності конкуренції чи важливості ринку, а з програми, як з цим всім давати собі раду. Усвідомлюючи цей аспект, мені стає більш зрозумілим курс «ультраконсерватизму», бо розповідати про значення Церкви й боронити традиційну мораль – це зрозуміліше і для політиків, і для громадян.

Не варто есенціалізувати національні риси – радянський спадок дуже впливовий, тому висновки етнографів XIX ст. про наш індивідуалізм варто доповнити розумінням впливовості радянської моделі. Наприклад, у дискусіях щодо громадських ЗМІ, соціологи прискіпливо шукали потенційного споживача такого роду медійного продукту й з сумом констатували (з опорою на дані міжнародного порівняльного дослідження ESS), в Україні приблизно 4,1% людей, які орієнтуються на цінності ініціативи, критичності й активної громадської позиції. «Суспільство тотальної аномії», як його окреслювали Наталя Паніна та Євген Головаха, де є ситуація подвійної інституціоналізації – незавершене становлення нових практик та інститутів (ринку, індивідуалізму тощо) співпадає з продовженням існування старих інституційних схем дуже часто робить для людей ситуативно неприйнятним ні перше, ні друге.

Й остання теза теоретична, але з цілком практичними наслідками, так би мовити: К. Мангайм свого часу розводив два типи мислення, власне, ідеологічне й утопічне. Останнє спиралося на певний ідеал виходячи з якого здійснюється оцінка наявного стану, такий тип мислення властивий для соціальних груп на підйомі, які долають ситуацію невизначеності. Ідеологічне мислення радше відтворює звичний погляд на світ. Виходячи з такого аналітичного розрізнення, українське суспільство аж ніяк не «безідеологічне», воно якраз надзвичайно заідеологізоване, бо рамки звичного не дають можливість шукати альтернатив. Враховуючи, що соціологи наполегливо шукають середній клас і не можуть його знайти в Україні, виникає питання про носія утопічної свідомості. Це інше, хоча й супровідне питання. Підсумовуючи, зазначу, можливо нам знадобиться не стільки ідеологія, скільки утопія. Чи впорається національна демократія з цим завданням? Поки ситуація зберігатиметься та, що описана в статті нижче – однозначно ні.

Текст статті:

Сьогоднішня суспільно-політична ситуація в Україні попри всі її вкрай негативні тенденції, радує хоча би вкрай туманно й на далеку перспективу, одним – партії й рухи почали більш конкретно виявляти свою ідеологію, вона стала більш очевидною, попри всі курйози – взаємні звинувачення «Свободи» та комуністів про «вкрадені» одне в одного програми, сміховинну претензію регіоналів на «соціал-демократичність», мислячі громадяни можуть дедалі чіткіше визначатися, принаймні, між крайніми полюсами, чого не скажеш про національну демократію.

Теза, на перший погляд, може здатися вкрай парадоксальною, вже хоча б тому, що національна демократія з часу відновлення Україною незалежності, відігравала дуже впливову роль і претендувала на достатньо чітку визначеність власної програми. Але цей стан по-своєму ілюзорний.

Аморфність ідеології апріорно випливає із тези про «пасивність» громадськості, — ключове обвинувачення народу з боку опозиційних політиків, аби прикрити власну неспроможність впоратися із делегованими повноваженнями. Думка ця не лише тішить самолюбство «провідників нації», але й оформлює інший вкрай негативний наслідок –антиінтелектуалізм. Національна демократія не рефлексує себе, тому не може запропонувати програми. Останніми роками ми бачимо, що не лише ліві взялися не стільки до пропаганди серед мас, скільки до освітнього впливу на вузький прошарок інтелектуалів і молоді через видання, акції та відповідні центри, але й крайнє праве крило взялося до самоосмислення – згадати хоча би Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова та його видання чи виникнення «автономного націоналізму», який попри свою більш практичну орієнтованість, спирається на відносно нову тактику дій.

Ідеологія ж ліберального крила та національних демократів визначається не стільки їхніми ідеологами, скільки структурним розламом між крайніми полюсами, мовляв ми проти «націократії» a-la Сціборський, але й сторонимося соціальної демагогії лівих. Така позиція ще в часи Французької революції одержала назву – «болота», з тактичної точки зору вона має свою виправданість, але стратегічно – вона провальна. Говорячи конкретно: ідеологія – це програма на майбутнє. Попрощатися з Януковичем? Сьогодні цього прагнуть мільйони. Але, що далі? Єгиптяни скинули Х. Мубарака, аби знову схилити голову перед диктатурою.

Я не хочу есенціалізувати конфлікт, хоча знаю, що деякі екстремісти (незалежно від вектору) можуть дійсно щиро вірити, що «світле майбутнє» настане тоді, коли їхні вороги будуть знищені цілком. Але та цінність – правової держави, цінність цілком реальна і головне практична, до якої апелюють національні демократи й ліберали, можлива саме як вияв компромісу різноманітних груп, спільнот, інститутів. І становлення цього ідеалу можливе лише за умови, що політичні сили, які спираються на національно-демократичний проект, матимуть сильну ідеологію, що виконуватиме роль посередника у політичному житті, аби конфлікти каналізувалися у формі конкуренції, дебатів і конвертувалися у політичні компроміси в інтересах найбільшої кількості громадян.

Вимога ця цілком практична за своїми наслідками, бо якщо ми втратимо національну демократію, то лишаться крайні полюси, екстремізм яких, у дійсності, витирає будь-які відмінності між ними. За таких умов навіть ідеологія відіграватиме мало значення, лишається просто перспектива неминучого руйнівного конфлікту від якого не виграє ніхто.

Сьогодні ключовий виклик до національної демократії – осмислити себе й залучити молодь до цього осмислення. Існувати в режимі антиінтелектуалізму – це підігравати владі, що будує свою політику на цілераціональному культивуванні найпримітивніших комплексів совка (мовній дискримінації, гомофобії, інших формах нетерпимості). Поки національна демократія прагне вести мову за кількість – залучити до акцій більше число учасників та учасниць, тішачи себе надією, що влада непопулярна, а тому має скоро піти й перед таким її фіналом треба залучитися якнайчисельнішою підтримкою. Але ця влада тримається не на кількісній перевазі своїх прихильників, а на відсутності якісної альтернативи. Тому нехай мітинги та акації протесту не затьмарюють зважених дискусій та інтелектуальних проектів. Не бажаючи впадати в зайвий пафос, все ж скажу, що від того «бути чи не бути» національній демократії, залежить не доля національної демократії, а України як громадянської нації, держави, як проекту альтернативного тоталітаризму та насильству.

Оригінал статті: http://h.ua/story/369082/


comments powered by HyperComments