Неминуча війна

Ілія Куса - 04.09.2014
Map940

У 1914 році Європа була на грані катастрофи, яку кожен волів би уникнути. Хоча, цей стрибок у пекло війни був надто очевидним.

У своїх мемуарах 1930-х років Девід Ллойд Джордж написав, що початок війни у 1914 році був трагічною випадковістю. Ніхто не хотів конфлікту, писала людина, яка була прем’єр-міністром упродовж 1916-1918 років, та все завершилося тим, що уряди «подолали прірву… та стрибнули» у війну. Такий, мабуть, авторитетний погляд на цю подію не збігається із «статтею про відповідальність за розв’язання війни», що закріплена у Версальському договорі 1919 року, згідно з якою вина за розв’язання конфлікту покладається на «Німеччину та її союзників, які вчинили акт агресії».

Читайте також: 1914 рік

Військові мемуари Ллойд Джорджа, як і праці Зігфріда Сассуна, належать до категорії «літератури розчарування». У серпні 1914 року він думав інакше. Будучи скептиком, він швидко усвідомив, як і решта членів уряду, що Британія стикнулася із серйозною загрозою її національній безпеці. Наразі, аргумент про випадковість війни майже не має прихильників. Творці Версальського договору, врешті-решт, мали рацію щодо цього.

Читайте також: Військова пропаганда Німеччини в Першій світовій війні

Війна має глибоке історичне підґрунтя. Об’єднання Німеччини навколо Пруссії у 1871 році зруйнувало старий баланс сил. Насамперед завдяки тодішньому німецькому канцлерові Отто фон Бісмарку було сформовано новий порядок, а Німеччина стала ядром існуючого статусу-кво. Однак коли до влади у 1888 році прийшов неврівноважений кайзер Вільгельм II, він узяв долю Німеччини у свої руки. Нова «Weltpolitik» («Західна політика») стала спробою захоплення колоній та поширення німецького політичного та економічного впливу. Непередбачувана поведінка Вільгельма II мала на меті дестабілізувати систему міжнародних відносин. Крім того, на користь ситуації грала політична системою Німеччини, яка давала кайзеру всю повноту влади, та в якій були відсутні механізми контролю влади за прикладом британської парламентської системи. Обережно побудована Бісмарком система союзів зазнала краху. Вільгельм настільки змусив непокоїтися Росію, що та розвернулася у бік Франції, створюючи, таким чином, загрозу Німеччині зі сходу та заходу.

Дипломатичний реверанс

До 1900 року Британії блискуче вдавалося зберігати нейтралітет, тримаючись подалі від континентальних справ. Франція була для неї традиційним ворогом, а Німеччина вважалася дружньою країною, проте саме рішення Німеччини побудувати потужний військовий флот призвели до дипломатичної революції на цьому напрямку. Британці страшенно боялися будь-яких загроз для їх Королівського морського флоту, а відтак розпочалася гонка озброєнь, яка зіпсувала стосунки між двома державами.

Британія почала розвертатися у бік Франції як до потенційного партнера. У 1904 році було створено Антанту. Це був довгостроковий договір, який не мав майже нічого спільного із військовим союзом, та був спрямований не проти Німеччини, а, в основному, на розв’язання довготривалих проблем між двома країнами, зокрема – питання боротьби за колонії. Та все ж, то був значний розворот. Автократична мілітаристська Німеччина почала хвилюватись, а дві демократичні держави почали ще більше зближення, коли були розпочаті військові контакти. У 1907 році Британія заключила договір з іще одним своїм суперником та союзником Франції – Росією. Таким чином, нездорова войовничість кайзера призвела до появи того, чого він завжди так боявся: анти-німецького військового блоку.

Проникнення німецького економічного впливу на Балкани і в Туреччину та підтримка німцями Австро-Угорщини загострили ситуацію на Балканах. Австро-Угорська імперія пережила драматичне століття. Втративши статус основного центру тяжіння в Німеччині на користь Пруссії, будучи відрізаною від своєї традиційної сфери впливу в Італії, будучи під загрозою краху єдності австро-угорських народів через зростаючий націоналізм, Австро-Угорщина звернула свій погляд на Балкани. Це було потенційною відправною точкою, оскільки Росія традиційно була щитом всіх слов’ян. У 1908 році австро-угорцями було анексовано Боснію та Герцеговину. Будучи вкрай ослабленою після принизливої поразки у Російсько-японській війні 1904-1905 років, Росія не змогла зреагувати належним чином. Коли ж у червні 1914 року на Балканах знову настала криза, Росія твердо вирішила цього разу не лишатися осторонь.

Велика авантюра

Перші постріли Великої війни були здійснені молодим сербом – Гаврило Принципом – у Сараєво, столиці Боснії та Герцеговини, 28 червня 1914 року. Вбивство спадкоємця австрійського престолу – ерцгерцога Франца Фердинанда – було розцінене як виклик з боку Сербії. Тому, такі «яструби», як начальник армійського штабу генерал Франц Конрад фон Хьотцендорф та міністр закордонних справ, князь Леопольд фон Берхтольд, виступили за жорстку відповідь, з огляду на необхідність такої багатоетнічної імперії, в якій проживає багато слов’ян, зберегти довіру до себе. Таким чином, Австро-Угорщина 28 липня 1914 року розв’язала війну проти Сербії. Австрійці розуміли, що це може призвести й до ескалації конфлікту аж до втягнення в нього Росії, але вони готові були ризикнути, намагаючись залишити конфлікт в межах Сербії.

Навряд чи австрійці пішли б на такий крок без підтримки з боку Берліна. Але 5-6 липня німці запропонували Габсбургам всіляку підтримку – так званий карт-бланш. Маніпулюючи кризою, німці намагалися розділити союзників по Антанті. Під час попередніх балканських конфліктів, Британія та Франція виявили пасивність стосовно допомоги Росії, і тому Німеччина розглядала можливість розвалити Антанту без розв’язання війни. Проте німецькі генерали готові були й до повномасштабної війни, аби досягти своїх цілей. Хоча за їх планом, це мала б бути короткотривала кампанія.

Превентивні заходи

Деякі історики вважають, що планування Німеччиною війни було продиктоване внутрішніми політичними, соціальними та економічними негараздами. На виборах 1912 року до, в більшості своїй неефективного Рейхстагу, значного успіху досягли соціал-демократи. Кажуть, що для консерваторів можлива війна була механізмом для єднання нації. Інші стверджують, що німці мали намір вдарити по Росії перш ніж вона завершить модернізацію армії та флоту, які були знищені десять років тому Японією. Деякі генерали, такі як впливовий Мольтке-молодший, аргументували цю позицію тим, що краще розпочати превентивну війну, аніж опинитися на порозі конфлікту пізніше і в гірших умовах. За такою логікою, рішення Німеччини розпочати війну було, в основному, захисною реакцією. Обидва ці погляди сумісні. Страх перед Росією дійсно об’єднав німецький народ у 1914 році в умовах оборонної війни, хоча тривало це не довго та поверхнево. Проте ні вплив внутрішньої кризи, ні побоювання за майбутню стратегічну позицію не слід переоцінювати.

Разом із тезою про оборонну війну, у 1960-х роках Фріц Фішер навів ще одну: Німеччина свідомо планувала та розв’язала агресивну війну у 1914 році. Даний аргумент викликав обурення в Німеччині, яка досі намагається примиритися зі своїм нацистським минулим, і в якій кайзерівські часи бачаться як безтурботні. Більше того, Фішер провокативно зауважив, що здобутки Німеччини у Великій війні (такі як анексії територій на сході та утворення Німецької економічної імперії) мають своє продовження у Третьому рейху.

Завойовницька війна

Час від часу аргументи Фішера спростовували, однак ніколи не відкидали. Зустріч кайзера та вищих військових чинів у грудні 1912 року він описав як військову раду, на якій було прийнято рішення розпочати війну влітку 1914 року. Інші історики воліють бачити це як емоційну трибуну для Вільгельма II, а не можливість визначити дату початку війни. Так чи інакше, та зустріч показує принаймні бажання кайзера та його генералів розв’язати агресивну війну. Так само було і в 1914 році. У травні генерал Мольтке закликав розпочати превентивну війну, а під час липневої кризи канцлер Теобальд Бетман-Гольвег також зайняв жорстку позицію. Відвідавши Берлін у липні 1914 року, високопоставлений австрійський чиновник виявив, що Німеччина планує «розв’язати завойовницьку імперіалістичну війну проти західних держав через нас та Сербію».

Ставки піднялися, коли Росія відчула, що має відповісти австрійській агресії на Балканах. Росія також не може бути виправданою у контексті розв’язання війни, так як 24-25 липня вона розпочала часткову мобілізацію для протистояння з Австрією в Сербії. Царський уряд дав ясно зрозуміти, що це було захисною реакцією, однак ці дії все одно призвели до ескалації кризи та дали Німеччині привід для більш активної участі у конфлікті. Коли Австрія відмовилася відступити, 30 липня Росія розпочала повну мобілізацію. Це допомогло німцям подати їх власну мобілізацію як оборонний хід, за яким наступного дня послідувало оголошення Росії війни.

Чи був тоді, коли Австро-Угорщина та Німеччина були у стані війни із Росією, бодай якийсь шанс зупинити конфлікт у Східній Європі? Теоретично – так. Франція могла забути про свої зобов’язання стосовно Росії (так само як Італія відмовилася воювати на боці Троїстого союзу). На практиці ж, німецька стратегія, відома під назвою «план Шліффена», сама по собі була зав’язана на Франції та вторгненням на її територію через нейтральну Бельгію. Це дозволило б усунути військову загрозу на заході, аби потім залізницею згідно жорстких графіків, перекинути німецькі частини на схід воювати з російською армією.

Вище командування Німеччини виявилося вкрай негнучким. Отримавши в останній момент наказ кайзера зупинити марш на захід, Мольтке оскаржив таке рішення, заявивши, що йому довелося б імпровізувати та придумувати новий план, а на цьому етапі армія була не готовою вести війну виключно на сході. Однак, навіть без «плану Шліффена» Франція все одно вступила би у війну. Поразка Росії, яка б призвела  до гегемонії Німеччини, була б катастрофічною для Франції.

Британія вступила у війну, бо також не мала бажання бачити Німеччину тріумфатором. Упродовж століть британська зовнішня політика базувалася на прагненні британців зберегти баланс сил, запобігти надмірному росту однієї окремої держави та не дозволити, аби бельгійське узбережжя потрапило у погані руки, що могло би становити загрозу військово-морській безпеці Туманного Альбіону.

Сувора реальність

Хоча сьогодні й модно стверджувати, що в інтересах Британії було б залишитися осторонь конфлікту, цей погляд не витримує серйозної критики. Ліберальний уряд Асквіта довго вирішував, чи вступати у війну, але врешті-решт піддався неминучому. Британія вступила у війну 4 серпня 1914 року з тих самих причин, з яких вона воювала із Наполеоном та пізніше воюватиме із Гітлером.

Оглядаючись на катастрофу 1914-1918,  здається, що роки, які передували їй, потопали у сонячній світлій ностальгії: гламурний світ, який несвідомо рухався у бік руїни. Та такий погляд ігнорує сувору реальність тих років: повсюдну бідність в усіх європейських країнах та соціальне напруження всередині суспільства всіх країн, будь це наслідком громадянської війни в Ірландії, революції в Росії чи внутрішніх політичних потрясінь у Франції та Німеччині. Історики слушно відмітили, що саме націоналізм та масові заворушення робітників загострили напругу всередині суспільства у довоєнні роки. Та не вони призвели до війни.

Перша Світова війна почалася з двох основних причин. По-перше, вище керівництво у Берліні та Відні вирішили обрати шлях, який, на їх думку,приніс би їм певних політичних бонусів, навіть якщо це призвело б до масштабної війни. По-друге, уряди країн-членів Антанти повелися на цей виклик. Ця війна,в найкращому випадку, є німецько-австрійською авантюрою, яка призвела до катастрофи. В найгіршому — це агресивна завойовницька війна, що почалася у 1914 році, конфлікт, який виявився не таким короткотривалим, як деякі собі уявляли.

Першоджерело: theguardian.com


comments powered by HyperComments

Gymennyi Serhiy
2014-09-21 22:55:52
Дякую, за переклад статті Gary Sheffield в медіаресурсі The Guardian за 2008 рік. Даненько збирався його осмислити, а тут таке щастя та ще й рідною мовою ;)