П’ята колона в Україні: які політичні сили потурають агресору?

5-kolonna

Великі конфлікти ХХ-ХХІ століття не обходяться без такої їх сторінки, як діяльність диверсантів, саботажників, внутрішніх ворогів, що спрямована на виклик тривоги всередині ворожої країни та підрив її обороноздатності.

В історії таким особам було дано назву «п’ята колона». Вперше цей термін було вжито під час Громадянської війни в Іспанії бригадним генералом Еміліо Молою. На початку жовтня 1936 року він виступив по радіо із своїм описом майбутнього штурму Мадриду (дарма, що він відбувся аж в березні 1939-го), у якому сказав, що наступ на республіканську столицю будуть вести 4 колони франкістських сил, але сам наступ почне 5 колона, яка вже знаходиться в Мадриді. Після цього цей термін широко застосовується в публіцистиці, він виявився дуже вдалим для загального означення сил диверсантів, агентури, саботажників та і просто зрадників, які діють «в тилу» з метою навіювання паніки, підривної діяльності тощо.

Сьогодні в Україні

Зараз говорити про п’яту колону в Україні як ніколи актуально в контексті фактичного вторгнення Росії в Україну. Події цього року на Сході України не були б можливими без наявності 5 колони Кремля там.

ссевер

Сєвєродонецький з’їзд 2004

5 колона в Україні існувала ще з початку незалежності, але особливо помітною вона стала з 2004 року. Саме тоді відбувся найвідоміший до цього часу виступ сепаратистів – з’їзд у Сєвєродонецьку. Проте навіть після нього не було здійснено кроків щодо боротьби проти 5 колони в Україні. Через компроміс було досягнуто відстрочку їх чергового виступу. Не є дивним той факт, що найбільше діяльність 5 колони Росії в Україні проявилася саме після Євромайдану: відчуття демократичних змін в Україні стимулює Кремль до більш рішучих дій, дає знати йому, що ситуація в Україні не під їх контролем.

Активно говорити про наявність 5-ї колони Росії в Україні почали з 2006 року, коли з’явилася книга Івана Діяка «П’ята колона в Україні: загроза державності». Після цього у плані російсько-українських відносин ця тема часто порушується в ЗМІ.

Війна, яку веде Кремль з Україною здійснюється в основному силами її 5 колони в Україні. У цьому майже весь феномен тих подій, які відбуваються зараз в Україні.

5 колона просякнула фактично всі сфери державного життя і скрізь зробила це надзвичайно сильно. Настільки, що вона в силі вести з Україною повноцінну війну.

5 колону прийнято поділяти на два типи: воєнну (що діє безпосередньо під час війни) та політичну (що діє безперервно). Проте і в рамках цих двох типів можна зробити багато поділів.

5 колона в Україні є цілою мережею, вона наскільки велика, що її аналіз не обмежиться рамками однієї статті. 5 колона присутня і в політичному, і в громадському, і в церковному просторі. Вона є дуже широко представлена і в інших сферах державного життя.

Хто є 5 колоною в Україні і яку роль вона грає в сучасних подыях? На ці два питання ми спробуємо відповісти в цій серії статей. Сьогодні ж ми розкажемо про політичну (партійну) складову п’ятої колони Росії в Україні.

Поле політичне

Досить логічно починати оповідь про п’яту колону саме з політичної сфери. Це найбільш публічне і явне поле її діяльності, широка публіка найбільше знайома саме з політичною складовою 5 колони в Україні і проявляє до неї найбільший інтерес і увагу, що проявляється у доволі голосних закликах щодо заборони діяльності певних політичних партій в Україні.

Партії зіграли найбільшу роль у «підриві» обороноздатності країни перед конфліктом 2014 року. Найпотужніша політична сила з 2006 року систематично протягом 10 років займалася проросійською пропагандою, створювала грунт для того, щоб зараз певна частина наших співгромадян вірила в казки про «бендєровцев» та «украинизацию».

У політичній сфері 5 колона представлена найбільш різноманітно: від маргінальних проросійських організацій до такого гіганта, як Партія регіонів.

Справи дрібних

Станом на 2013 рік зі 199 політичних партій, реєстр яких опублікований на сайті Державної реєстраційної служби, проросійськими можна вважати:

1. Комуністичну партію України (голова — Петро Симоненко)

2. Комуністичну партію України (оновлену) (голова — Михайло Савенко) 

3. Комуністичну партію робітників і селян (керівник — Олександр Савенко)

4. Прогресивну соціалістичну партію (голова – Наталія Вітренко)

5. Партію «Родина», зареєстровану в Одесі (керівник – Ігор Марков)

6. Партію «Руський блок», зареєстровану в Севастополі у 2001 році (керівник Геннадій Басов)

7. Партію «Русь єдина», зареєстрована у червні 2003 під назвою Слов’янський народно-патріотичний союз. Співголови: Олександр Гичко та Олексій Ременюк. 8 листопада 2005 року змінила назву на «Партія політики Путіна». Втім, нині числиться як партія «Русь єдина»

8. Партію «Русь», зареєстрована в смт Любеч Ріпкинський району Чернігівської області (очолює Денис Шевчук)

9. Політичну партію «Союз Лівих Сил», котру очолює Василь Волга

10. Слов’янську партію — попередня назва «Громадянський конґрес України», створена у Донецьку (в.о. керівника Олександр Лузан)

11. Партію «Союз», зареєстрованій 1997 року, котру очолює Лев Миримський

12. Політичну партію «Вітчизна», яку очолює Вілен Мартиросян

13. Партію «Руська Єдність» – зареєстрована Міністерством юстиції 28 жовтня 2008 року у Сімферополі під назвою «Авангард». Через два роки її перейменували. Керівник – Сергій Аксенов

14. Робітничу партію України (марксистсько-ленінська), що була заснована у березні 2012 року. Керівник — перший секретар Центрального комітету партії Олександр Бондарчук, за національністю — росіянин. Він був депутатом парламенту двох скликань від фракції КПУ.

До цих сил можна сміливо ще додати «Украинский выбор» Медведчука та партію «Боротьба».

Без особливих зусиль цих маргіналів (КПУ ми поки відкидаємо, про неї мова піде пізніше) можна поділити на адептів комуністичної ідеї (комуністи, прогресивні соціалісти, робітнича партія, союз лівих сил, Боротьба), які спекулюють ностальгією за СРСР (особливо в плані відсутності кордону з Росією та «дєдиваєвальщини»), та адептів ідеї «русского міра» (руські блоки, родіни, вітчизни та інше).

Вони збирають навколо себе явних симпатиків проникнення Росії в Україну, таких собі проросійських радикалів, численність яких в Україні дуже мала, що помітно із рейтингів цих сил. Проте навіть малочисельні і маловідомі вони є серйозною підривною одиницею. «Руська єдність» Аксьонова, попри малу популярність відіграла одну із основних ролей в окупації Росією Криму.

Ці сили присутні в політичному дискурсі, можуть і здійснюють певну ідеологічну роботу, наслідки якої ми можемо бачити у викривленому сприйнятті дійсності чималої частки населення на Донбасі. Вони отримують певну фінансову допомогу з Росії, за допомогою якої можуть потім видавати та розповсюджувати свої пропагандистські матеріали.

Досить часто такі маргінали займаються відвертими антиукраїнськими провокаціями, які в силу свого статусу не можуть робити їх відоміші «колеги». У цьому плані можна згадати «виходки» лідерки ПСПУ Наталії Вітренко з публічним плюндруванням українського прапору, руйнування та плюндрування пам’ятників діячам українського визвольного руху, нападки на проукраїнські демонстрації та громадських активістів, провокації тощо. У 2013-2014 роках це відбувається постійно, щоправда у цьому зазвичай звинувачують «тітушок».

В принципі, такі дії є основною задачею цих сил: на більш масштабне вони не здатні. Залякати – ось їх головне завдання. Імітувати масовий проросійський рух вони в силу своєї радикальності та малочисельності (що взаємопов’язано) просто не можуть. Створення і діяльність цих партій багато в чому обумовлені зовнішніми політичними впливами, обстоюванням геополітичних інтересів Росії в Україні, що має наслідком поширення сепаратистських настроїв. Вони діють тихо й помалу, але дуже системно, шкодять відкрито й зухвало, демонструючи силу. Деякі з них відверто провокативні. Об’єднують їх українофобія та російське фінансування.

Ці сили не завжди вирізнялися своєю саме політичною активністю, проте більшість час від часу показувала її. Публічна політична боротьба для них не є основною задачею (5-й колоні публічність не потрібна). На останніх парламентських виборах лише дві з них брали участь у кампанії: Комуністична партія та «Руський блок». Крім цього, лідер партії «Родина» Ігор Марков пройшов до парламенту по мажоритарному окрузі на Одещині як самовисуванець так само, як і лідер партії «Союз» Лев Миримський в Криму.

Ці сили в своїй сукупності створюють враження масової представленості проросійського руху в Україні, проте вони не зіграли такої вагомої ролі в підриві обороноздатності України, як Партія регіонів.

Справи гігантів

З часом все голосніше лунають заклики до притягнення Партії регіонів не лише до політичної, а і юридичної відповідальності за явно антидержавну її політику при владі.

Протягом всього свого існування ця політична сила займала проросійську позицію. З 2004 року вона взяла на озброєння явно антидержавну політичну стратегію, що виражалася в насадженні міфів про утиски російської мови, розділення України на декілька сортів тощо, що як ніщо інше посприяло створенню належних умов для сепаратистських (проросійських) настроїв на Сході України. Вони створили належний для Росії дискурс на Донбасі і в Криму, чим радо користується зараз Росія та її пропагандистська машина (без належного ґрунту пропаганда не сприймалася б просто там).

Партія регіонів була опорою проросійських сил, вищезгадані маргінали активно співпрацювали з нею, часто їх члени включалися у ряди регіоналів (згадати того ж Маркова). З партії дуже часто виходили ініціативи, які потім виконували антидержавну функцію (той же Оплот та Антимайдан).

За час свого управління державою партія у максимальній мірі потурала російським зазіханням: було продовжено перебування Чорноморського флоту в Севастополі, прийнято мовний закон, а Україна ставала ближчою до Євразійського союзу. У грудні 2013 року Янукович договором з Путіним фактично віддав Україну в економічні обійми Росії.

Можна сперечатися про мотиви таких дій (навмисне чи не навмисне це робилося), але в будь-якому випадку це грало на руку Кремля.

Звісно, це не повний перелік «гріхів» Партії регіонів, але і це є вже достатньою підставою для її відповідальності. От тільки навряд чи вона буде, зважаючи на компромісний характер української політики і той факт, що без колишніх регіоналів скинути Януковича було б неможливо, але будемо вірити в чудеса.

Партія регіонів, яка є найчисленнішою політичною силою в Україні (принаймні була), умовно поділяється на дві групи: прагматиків та русофілів. Прагматики займаються задоволенням своїх бізнес-інтересів, а не політичною чи ідеологічною боротьбою, їм по суті все одно за що голосувати і на стороні якої влади бути. А от русофіли є дійсно суспільнонебезпечним елементом цієї політичної сили.

До цього крила Партії регіонів можна віднести Дмитра Табачника, Вадима Колісніченка, Миколу Левченка, Олега Царьова, Сергія Ківалова, Володимира Семиноженка, Вадима Новинського та інших. Ці діячі є своєрідними ідеологами Партії регіонів. Водночас про них вже доволі давно ходили чутки про те, що вищезгадані постаті діють цілком і повністю в орбіті російських спецслужб.

Проросійське крило Партії регіонів об’єднує представників російського націоналізму та суміжних політичних ідей (російського політичного православ’я, панславізму, радянського комунізму). Духовну підтримку їм забезпечує Російська православна церква в Україні, яка є потужним пропагандистським центром популяризації російських ідей, активно впливаючи на українське населення (про неї ми розповімо вже у наступних матеріалах).

Для проросійського крила ПР характерне агресивне несприйняття фактично всього українського та повна солідарність з росіянами, навіть в тих питаннях, які шкодять донецьким чи кримським бізнесменам ПР. Вони переважно більше працюють проти «української ідеї», ніж позитивно працюють для підтримки російськомовних мешканців.

Зважаючи на радикалізм їхніх висловлювань та декларації намірів можна охарактеризувати цих діячів як українофобів, та російських націоналістів з елементами шовінізму. Шовінізмом вважається вищість одного народу, його культури чи мови над національними надбаннями іншого народу – що ми можемо спостерігати висловлюваннях цих політиків. Не маючи власного системного бізнесу, ці політики надіються бути ідеологами партії, побудувавши імідж майже виключно на боротьбі з усім українським, та змагаючись за свою затребуваність.

Для однієї частини цих прокремлівських діячів відстоювання інтересів Москви є складовою політичного заробітчанства (наприклад, Колесніченко очолює низку організацій, що «освоюють» російські бюджети), друга – це ображені на Партію регіонів за неналежну оцінку їхнього потенціалу (як Олег Царьов), для третьої російська тема є способом пролонгувати своє перебування в політиці.

Тепер ці люди є одними із лідерів сепаратистів, особливо тут мова йде про Царьова. А ось такі пройдисвіти, як мер Слов`янська Неля Штепа, піймані на відвертому колабораціонізмі. Деяким регіоналам приписують фінансування сепаратизму, зокрема теперішньому лідеру фракції Єфремову.

Саме з Партії регіонів бере витоки сепаратизм, це ж і є партія Гепи і Допи – перших наших сепаратистів, які тепер зайняли більш прагматичну (але не менш небезпечну для нас) позицію. Це ж ті люди, які готові були проголосити свої ПІСУАРи ще в 2004-тому. Навіть якщо вони не підставлять нас зараз, то запросто зроблять в 2024, це треба розуміти прекрасно. Так зараз і відбувається: те, що вони не зробили в 2004-тому, вони роблять в 2014-тому.

5-kolona-st

Комуністи

Комуністична партія України є міцно прив’язаною до Партії регіонів силою, що обстоює явно проросійську позицію. Комуністи систематично займаються проросійською та антиукраїнською пропагандою. А в час військового протистояння її члени досить часто займаються відвертим колабораціонізмом. Комуністи навіть в парламенті відверто показують свою антиукраїнську позицію. Саме комуністи зараз займаються організацією акцій проти проведення АТО і їх мотиви цього явно не пацифістські. Саме комуністів ми часто можемо побачити в рядах сепаратистів.

Але відповідати КПУ має в купі з ПР, так як вони становили собою фактично єдине ціле при владі.

В тіні

Стаття була б не повною, якби я її закінчив на комуністах. У політичному спектрі є ще одна «5 колона», мабуть, найспецифічніша з усіх.

Якщо вищезгадані політичні сили є явною 5 колоною, так як вони у певній мірі декларують таку свою позицію, то є і такі сили, які декларуючи одне, діють в інтересах інших. Мова піде про псевдонаціоналістичні партії.

Відразу зазначу, що зараз їх не так багато у силу відсутності необхідності. В Україні зараз є націоналісти в парламенті, є Правий сектор, додайте до цього відверту пропаганду і мету імітації масового фашистського руху в Україні досягнуто. Для її досягнення не потрібні псевдонаціоналістичні партії.

Єдине, для чого вони дійсно потрібні Кремлю – для провокацій.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Едуард Коваленко

У цьому плані можна згадати «Братство» Корчинського та УНА Коваленка. Остання відома своєю провокацією проти Ющенка із зігуванням та факельною ходою. «Братство» пов’язане з Медведчуком. Цю силу підозрюють у провокаціях на Банковій.

Якби не існувало Правого сектору, то б таких провокацій було б більше, зараз нема необхідності в таких силах у Кремля. Проте досвід такої підривної діяльності є.

***

Таким чином, 5 колона широко представлена в політичному спектрі України. Вона як ніхто інший посприяла вторгненню Росії в Україну і надалі спокійно діє: від стін парламенту до блок-постів Слов`янська. Проте це не єдина сфера її існування і функціонування в Україні.

Далі буде

 

 

 


comments powered by HyperComments