Пародія на знання чи його прожектор: нова публіцистика

Складно писати про те, чого ти сам до кінця не знаєш, про що ти пишеш скоріш здогадками, аніж істинними фактами. Ти тоді береш на себе велику відповідальність, адже можеш не знаючи сам вірного шляху завести людей, які пішли за тобою, у прірву.

Кожен суспільствознавець бере на себе таку ж саму відповідальність, коли намагається доносити до людей свої думки. Писати про суспільство — це дуже відповідальна місія. І хто б яку не придумав теорію чи систему теорій все одно йому не вдасться до кінця осягнути сутність нашого суспільства, суспільства, у якому ми живемо.

Але це не значить, що хибні спроби зробити це, навіть навпаки — кожна спроба — це великий вклад у справу збільшення загального знання.

На жаль, у нас час писати про суспільство стало ще небезпечніше: і справа тут навіть не у пануючих режимах чи владі загалом. Ми загубилися, загубилися у морях теорій, у океанах інформаційного сміття. У таких обставинах будь-яке знання про суспільство чи пародія на нього стало елементом загальної структури маніпуляцій масовою свідомістю. За зовнішнім багатством інформаційного потоку криється його внутрішня бідність. Інтерпретації подій чи певних фактів залежать більше не від їх характеристик, а від точки зору автора. Аби відстояти власні ідейні переконання, автори жертвують істинністю і правдивістю своїх матеріалів. Досить часто публіцисти не намагаються дійсно розібратися в тематиці свого повідомлення, інтерпретація здійснюється фактично лише на основі власних суджень, які часто спираються на особисті стереотипи і упередження. Звісно, дуже далеко не кожен автор може оперувати всіма найновішими і найдостовірнішими науковими даними, проте це б мало зазначатися у його матеріалах (простіше кажучи, прописуватись). Але в такому разі він відразу чи хоча б постфактум має відхрещуватися від об’єктивного викладу подій. пародія на знання

Сучасне покоління людей (і авторів у тому числі) часто грішить у викладі своїх думок узагальнюючими виразами, коли власна думка презентується як думка всіх чи більшості (досить часто автори пишуть  не «я знаю», а «всі знають» тощо, хоча це у 99% випадків є брехнею, намагаючись надати їй авторитету. У матеріалах про наше суспільство цим грішать надто часто. І причиною цьому часто є не злісний і свідомий обман,  а елементарні лінощі чи просто фахова некомпетентність. Ясна річ, що не може бути в усіх авторів (тим паче публіцистів) високий рівень наукової компетентності, проте за умов дотримання етичних принципів викладу публіцистичного матеріалу вона цілком компенсується.

Отже, сучасні дослідження суспільства (якщо їх можна такими вважати) у просторі публіцистики потребують дотримання свого роду етики, я б назвав її етикою «незнання». За її умов кожне суб’єктивне судження не може презентуватися як об’єктивне, а визнання суб’єктивності матеріалу не є разом із тим визнанням його меншовартісності. Скоріш за все це буде проявом чесності, адже 99% (цифра образна) публіцистичних матеріалів по суті не є об’єктивними, бо жодним чином не спираються в аргументації на певні наукові дані. У той же час це не значить, що 99% усіх матеріалів  не є чимось вартим уваги, але вони мають сприйматися як цікава/вірогідна теорія, яка проте не є підтвердженою.

У сучасних ЗМІ  дуже багато повідомлень про суспільство містять свого роду інтерпретацію подій. Хоч і в науці інтерпретації спираються на власні логічні судження та факти, вони все одно потребують певних правил вживання. У першу чергу потрібна їх різнобічність, особливо коли іде інтерпретація однієї події, досить часто вона здійснюється в пресі лише у потрібному (відповідному його ідейним/ідеологічним установкам) руслі.

Социология

Сучасна публіцистика стала ареною для брудних ігор між прихильниками різних ідеологій/ідей/рухів/установок, цим самим майже нівелювалась роль публіцистики як зв’язної ланки між наукою для «посвячених» і наукою для «профанів». Простіше кажучи, публіцистика має виконувати частину функцій наукових текстів, проте ці тексти мають бути адресованими не для академічної спільноти, а для широкого загалу. Це мають бути матеріали, написані без формальностей, притаманних науковому стилю, проте це не має означити втрату їхньої об’єктивності. Нова публіцистика, якщо її можна так назвати, має бути направлена більше на інформаційно-знанневі функції, аніж на інформаційно-ідеологічні.

Не дарма коротка енциклопедія журналістики трактує публіцистику як вищий рід журналістики, який займається актуалізацією наукових знань і донесенням наукових теорій до широкого загалу (Ігор Дедков).

Отже, Штрих-code бере на озброєння саме таку «наукову» публіцистику, хоча це не значить, що ми обмежимось лише нею. Ми не дарма вели мову про особливу етику написання матеріалів, отже, усі «ненаукові» тексти писатимуться із її дотриманням.

У свій час Марк Блок писав, що «головна якість історика — чесність, у першу чергу перед собою». Кожен суспільствознавець, тим паче публіцист, має володіти цією якістю на рівні свідомості. Чесність — це основа «нової публіцистики». Це наш головний принцип, головна мета. Штрих-code як видання молодіжне максимально сприятиме утвердженню цього принципу серед публіцистів нового покоління.

Суспільство — безмежне, як і знання про нього. Не дарма наш перший запис у цій категорії стосується саме етичних і методологічних (скоріше навіть принципових) проблем написання матеріалів про нього, адже беручись до його досліджень (а кожна навіть публіцистична стаття є безумовно таким) треба мати певні принципи і приписи роботи. Інакше кожен матеріал має небезпеку перетворитись у хлам замість того, щоб примножити знання про наше суспільство. Як писав Бекон, знання — це сила, отже, чим більше у нас буде якісних матеріалів, тим більшою буде наша сила.

Залишайтеся зі Штрих-code!

З повагою, Ваш Роман Кириченко


comments powered by HyperComments