Перспективи перетворення України на нейтральну державу

1p

Однак в той же час ми маємо визнати, що Балкани розташовані ближче до Росії, ніж до нас – а також те, що Росія не може дозволити ні Англії, ні США домінувати у політиці цього регіону.

Генрі Уоллес, 1946 рік

(Віце-Президент США 1941-1945, Міністр торгівлі 1945-1946)

Зустріч представників України, ЄС і Митного союзу, яка відбудеться 26 серпня 2014 року у Мінську, дає мало надій щодо знаходження політичного рішення українського питання у світовій політиці. Адже такому кроку має передувати значна дипломатична робота, якою, на жаль, ніхто не займався. Однак така подія має сприяти дискусії щодо можливого майбутнього статусу України і шляхів його досягнення.

Зиґзаґи українського питання у XXI столітті

Перед тим, як говорити про таке виключно важливе для нас питання як міжнародний статус України і нейтралітет як одну із варіацій, хотів би повернутися трохи назад до, фактично, уже заїждженої у нас теми. Про причини і інтереси основних гравців теперішньої українсько-російської війни було звично говорити навесні 2014 року. Фактично, на сьогодні не секрет ні для кого, чого прагне Україна, РФ, ЄС чи США, беручи прямо чи опосередковано участь у конфлікті. Однак, для того, щоб мати уявлення про наші перспективи необхідно постійно повертатися до початку протистояння. Така практика дозволятиме зберігати хоча б долю об’єктивності в умовах тотальної інформаційної війни.

Ну а насправді почати хотілося б вкотре із певної історичної паралелі для кращого розуміння нашої ситуації. Початком Холодної війни умовно можна вважати 1947 рік, що ознаменувався «доктриною Трумена», «планом Маршалла» і створенням КомІнформу. Однак, протиріччя між СРСР і США виникли ще у 1945 році. Тоді у ролі яблука розбрату виступило питання формування уряду в Польщі. Насправді ж протистояння зводилося до того, чи належатиме Польща до сфери впливу СРСР. Під час Ялтинської зустрічі між Рузвельтом і Сталіним була досягнена неформальна домовленість по цьому питанню. Відповідно до неї Польща мала перейти до сфери впливу Кремля. Такою поведінкою Рузвельта керувало усвідомлення принципової важливості Польщі для безпеки СРСР/Росії, а також те, що питання міжнародного статусу цієї країни не є принциповим для безпеки США. Врешті решт це була свідома жертва з метою продовження існування Великої Коаліції  після завершення Другої світової війни. Однак, слабкою ланкою таких неформальних домовленостей є можливість їх трактування на свою користь кожною зі сторін. Цей фактор разом із передчасною смертю Франкліна Рузвельта сприяли поверненню польського питання на порядок денний і виникненню протиріч між СРСР і США. Вони ж, у свою чергу, разом з низкою інших суперечок сприяли початку системної конфронтації, яка відома усім як Холодна війна.

А тепер перенесемося до наших реалій. У 2009 році у відносинах між РФ і США почався період так званого перезавантаження, ініційований адміністрацією Барака Обами. У тому ж році в рамках візитів Президента США до РФ, а також Віце-Президента США до України між Кремлем і Білим Домом була досягнута неформальна домовленість зачекати до нових Президентських виборів 2010 року для вирішення українського питання у світовій політиці. Уже тоді і американцям, і росіянам було зрозуміло, що до влади повернеться Віктор Янукович внаслідок поразки Помаранчевого проекту. У площині зовнішньої політики України це б означало проведення Києвом курсу, який враховує інтереси Кремля. Тому єдиною умовою США було проведення виборів в Україні з дотриманням усіх демократичних стандартів. Власне, такий план РФ і США гарно спрацював у 2010 році − адміністрація Віктора Януковича «прославилася» Харківськими домовленостями і Законом про засади внутрішньої і зовнішньої політики, де серед усього іншого Україна оголошувалася позаблоковою державою. Здавалося, що українське питання було вирішено раз і назавжди на основі нової такої собі Ялтинської домовленості так само, як і польське 65 років до того.

Однак, у нашому випадку головною змінною, яку під час своїх кулуарних домовленостей не врахували і Кремль, і Білий Дім, став народ України, який на зламі 2013-2014 років у процесі Революції кардинально змінив середовище, що пов’язане з українським питанням. Окрім того РФ з великою долею імовірності почала трактувати modus vivendi 2009 року як не лише згоду США на позаблоковість України, але і як карт-бланш на втягнення України до власних інтеграційних структур a la Митний союз. На це, зрозуміло, Вашингтон не давав зеленого світла, чому є підтвердженням промова тодішнього Державного секретаря США Хіларі Клінтон на Дублінському засіданні ОБСЄ у грудні 2012 року.

Як бачимо, українська драма не є чимось унікальним в історії. Однак, вона чітко підтверджує іще одну важливу річ, що стосується інтересів Кремля, яка є певною константою. Як і кожна велика держава, РФ прагне домінувати у власному регіоні – хоча і сама географія домінування може змінюватися залежно від силового потенціалу країни. На сьогодні, на відміну від періоду Холодної війни, Кремль прагне домінувати лише на просторах колишнього СРСР. І такі претензії не повинні викликати здивування. Так, американський політолог Джон Міршаймер серед головних цілей зовнішньої політики великої держави називає домінування у своєму регіоні. Про це він серед усього іншого згадує також у своїй статті по українській кризі у новому випуску журналу Foreign Affairs. Ну, а щодо законності таких претензій РФ слід мати на увазі дві важливі деталі. По-перше, саме американці ще у XIX столітті стали піонерами концепції необхідності домінування у своєму регіоні, що було закріплено у Доктрині Монро. Окрім цього США не лише були гаразд на декларацію таких принципів, але і були готові навіть на жертвування принципами демократії, якими вони так люблять похвалятися. Власне, непряма агресія РФ проти України дуже нагадує війну США проти революційного санданістського режиму в Нікарагуа в 1980-х. Здавалося б, яка може бути небезпека для ядерної супердержави з боку крихітної центральноамериканської країни, де народна революція скинула корумпований проамериканський режим. Нічого не нагадує, якщо центральноамериканська змінити на центральноєвропейська, проамериканський на проросійський, а США на РФ? Тому претензії Кремля у регіоні колишнього СРСР нічим не гірші або кращі подібних амбіцій до домінування США у регіоні Західної півкулі. Їх законність визначається лише співвідношенням відповідних силових потенціалів держави-претендента на регіональну гегемонію і держав, над якими ця держава-претендент прагне домінувати.

Еволюція Українсько-російського протистояння і подальші перспективи

Фактичний крах проекту Новоросія не означає припинення Кремлем агресивної політики щодо України, яка спрямована на реалізацію власних національних інтересів. Але в таких умовах для РФ, і особисто Володимира Путіна, ставки зросли. На сьогодні у російського керівника уже починають виникати передчуття, що реальною метою політики Заходу стала зміна режиму і його усунення від влади через експлуатацію зовнішньополітичних помилок і наростаючих економічних негараздів, які лише загострять санкції. В таких умовах керівник РФ без можливості для шляху відступу, який є вкрай необхідною річчю у кризовому менеджменті, може почати вести усе вкрай ірраціонально. На практиці така ірраціональність може проявити себе у повномасштабній агресії проти України. Тому можливість перетворення України на нейтральну державу має стати основою для пошуку компромісного рішення.

Однак, пошук певного компромісного рішення має також розцінюватися офіційним Києвом як вигідний розвиток подій. Не слід забувати, що підтримка США революційної України не є прикладом чистого альтруїзму. Революція в Україні, а також агресія РФ, представила для Вашингтона унікальну можливість поставити Кремль в оборону, а також розплатитися за зовнішньополітичні поразки 2013 року (надання притулку Едварду Сноудену, угода щодо ліквідації хімічної зброї Сирії). У той же час тягар стримування РФ на сьогодні Україна несе одноосібно. Офіційний Київ не отримав ні військової, ні економічної допомоги, на яку могла б розраховувати дружня США країна, що робить за Вашингтон чорнову роботу, розбираючись з її конкурентами. Цинізм такої політики щодо України вже починають визнавати провідні американські спеціалісти у сфері міжнародних відносин. Для кращої ілюстрації хотілося б навести уривок з останньої статті Стівена Волта для журналу Foreign Policy. Ось що він говорить на рахунок політики Обами щодо війни на Україні:

«Почнемо з Росії і України. США і їх європейські союзники несуть, в першу чергу, значну відповідальність за те, що спричинили кризу, однак, при цьому США уникли будь-якої значної шкоди. Замість цього безпосередні витрати несе в першу чергу народ України. Загострення протистояння також спричинило значну шкоду Росії і ЄС, чиє слабке економічне відновлення було поставлене під загрозу каральними санкціями, накладеними Заходом. Репутація російського Президента Володимира Путіна також зазнала значних втрат (хоча і виправдано) однак, короткострокова вартість такої політики для США і Обами була мінімальною.

Хочу, аби мене зрозуміли правильно: думаю, усім було б краще, якби США наполягали на угоді, що гарантувала б Україні статус нейтральної буферної держави. Також протистояння ускладнює отримання російської допомоги у вирішенні інших питань. Однак, у короткостроковому плані Обамі вдалося повісити усіх собак на Путіна і саме росіяни, українці і європейці зазнали найбільших втрат у процесі.»

Іншими словами, український уряд має після повного очищення Донбасу, а краще вже в процесі (тобто зараз) починати переговори з РФ щодо пакетної домовленості, яка б дозволила врегулювати усі протиріччя двосторонніх відносин. Тобто можливий нейтралітет України має бути обміняний на прийнятну ціну на газ, угоду про транзит газу до Європи, відновлення безперешкодного доступу українських товарів на ринок РФ.

Власне, стратегія Заходу щодо врегулювання кризи в Україні у сучасному вигляді є невигідною для нашої держави. Перш за все, ідея поставити економічно РФ на коліна означає також і величезні економічні проблеми для України, адже це величезний ринок (торгівельний оборот склав у 2013 році близько 44,8 млрд. доларів), альтернативу якому буде важко знайти дуже швидко. У такому випадку продовження економічних санкцій Заходу, що так чи інакше зменшують купівельну спроможність РФ, разом із контракціями Кремля, які нам ніхто не зможе компенсувати, на відміну від країн ЄС, означатиме зменшення прибутків у торгівлі з РФ. Може вийти парадоксальна ситуація, про яку колись писав Тарас Шевченко – «А чванитесь, що ми Польщу колись завалили!.. Правда ваша: Польща впала, та й вас роздавила!». Тільки замість Польщі тепер буде РФ. Так само справедливо і те, що у сьогоднішній ситуації без певної тимчасової угоди з РФ Україна не зможе отримати необхідних обсягів газу для того, щоби пережити майбутній опалювальний сезон – цей факт уже визнав уряд Арсенія Яценюка.

З іншого боку, навіть демократична Росія, виникнення якої вітав би Захід і до якої він фактично прагне, не означатиме припинення активних зусиль щодо досягнення домінування на пострадянському просторі. Так, практика Кремля 90-х років, тобто в період, коли російський режим визнавався демократичним, гарно доводить усім відомий вислів про демократію у Росії і українське питання. Так, для прикладу, уже у вересні 1992 року тодішній російський Міністр закордонних справ Андрій Козирєв на засіданні Генеральної Асамблеї ООН підняв питання про перетворення РФ на головного гаранта миру і стабільності на просторах колишнього СРСР. Єдине, чого тоді не було у Москві, — це необхідні засоби для реалізації імперіалістичної політики.

Звичайно, під час розмов про нейтралітет так чи інакше постане питання Криму, окупованого РФ. Однак, доволі важко зараз сказати, коли Україна зможе повернути собі контроль над цією територією. Власне, російський контроль над ним – це для Володимира Путіна залізна гарантія справжнього нейтралітету України – у пусті обіцянки ВВП зразка 2014 року не вірить. А як відомо, країна з територіальними суперечками навряд чи зможе претендувати навіть на ПДЧ НАТО. У той же час членство в ЄС є також віддаленою перспективою, про що я писав в одному зі своїх попередніх матеріалів.

Хоча може постати інше логічне запитання – а чи погодиться РФ на перетворення України на нейтральну державу? Що ж, тут усе зводиться до перевірки української дипломатії на вміння переконувати. Перш за все, Кремль має чітко розуміти, що є певні питання, по яким компроміс просто неможливий – наприклад, унітарний характер територіального устрою чи відмова мати будь-які переговори з російськими найманцями на Донбасі. З іншого боку, українські переговорники мають дати зрозуміти своїм російським колегам, що після своєї агресії РФ втратила Україну – тобто не може іти мови про будь-яку участь у російських інтеграційних структурах. Хто виступатиме в Україні за посилення зав’язків з РФ, той є політичним самогубцем, адже буде йти проти настроїв українського народу. Тобто це означатиме втрату легітимності і влади у Києві. Тобто в таких умовах нейтральний статус України є тим найкращим і найбільшим, що може отримати РФ. Більше того, будь-яке продовження конфлікту автоматично означає подальшу радикалізацію настроїв українців – тобто може прийти певний момент, що будь-який компроміс з РФ сприйматиметься як зрада урядом самих українців. Отже, і в даному контексті Кремлю вигідно якнайшвидше підписати угоду про нейтральний статус України, адже завтра може доведеться мати справу з більш радикальними урядом у Києві.

Однак, головна цінність для України від можливого нейтрального статусу у тому, щоб виграти час, якого нам сьогодні катастрофічно не вистачає. Україні потрібний період, під час якого вона за допомогою внутрішніх перетворень здійснить так зване внутрішнє балансування (internal balancing). Мова іде про нарощення силового потенціалу для того, щоб змінити баланс сил по лінії Україна-РФ на нашу користь і тим самим знівелювати будь-які можливі майбутні претензії Москви на регіональне домінування. Адже потрібен час на ліквідацію енергетичної залежності від РФ, диверсифікацію ринків збуту української продукції, створення першокласних збройних сили. Тобто угода про нейтральний статус має стати лише інструментом, а не ціллю політики. А от коли ми зможемо хоча б трохи зменшити розрив з РФ по силовим потенціалам, тоді можна буде повернутися до питання Євроатлантичної інтеграції. Хоча це уже може бути зовсім інша історія.

P.S. Автор чітко усвідомлює, що це лише один з можливих варіантів розвитку подій, який би міг задовольнити інтереси учасників. Справжній майбутній сценарій можна лише розробити, маючи данні щодо того, як на сьогодні бачать ситуацію в Україні лідери РФ, ЄС і США, їх розрахунки і наміри, а також їх бачення перспектив нашої держави.


comments powered by HyperComments

Lina Lemberg
2014-08-25 20:52:08
Хорршее начало, чтобы читатель поверил, а потом конкретная кремлевская заказуха, чтоб даже нейтральный статус приняла украина как счастье.О каком росте военного потенциала после этого может идти речь, если опять в этом вопросе будем под влиянием москвы с её "это оружие вам нельзя иметь, это для нас, а для вас вот, чего попроще и понеэффективнее" В общем - конкретная заказуха кремля к завтрашним переговорам.
Гуцулка_Ксеня
2014-08-26 02:55:18
Помилка №1: окупований Крим не є блокуючим фактором для вступу в НАТО - див. приклад Грузії, якій збиралися надати ПДЧ 2008 незважаючи на Абхазію з Півд. Осетією. Взагалі, у згаданому параграфі йдеться про країни, які не мають територіальних претензій, а Крим не є територіальною претензією, він є визнаною членами НАТО територією України юридично. Помилка №2: Україна МОЖЕ пережити цю зиму без російського газу, користуючись "реверсом". Щодо наступної - питання, але цю - може. Нейтральний статус в принципі можливий, але на інших умовах. Перш за все, Росія має повернути Крим. Якщо мова про компроміси, полем для них може бути тільки місто Севастополь, якщо він Москві необхідний як база флоту, і тут є різні варіанти... Схід полем для компромісу бути, саме тепер, не може, можна говорити тільки про "красивий вихід", "зі збереженням обличчя" Путіна з процесу, який об'єктивно не потрібний: "Новоросія" - провалений авантюрний проект, шкідливий для всіх, і Москва має це визнати хоча б непублічно.
Микола Блсков
2014-08-26 06:37:47
Помилка №1 Грузія не отримала ПДЧ у Бухаресті саме тому, що мала відповідні територіальні проблеми. Не плутайте причини і наслідки. Узагалі у контексті захоплення Криму і НАТО раджу ознайомитися із данною статтею - http://www.foreignaffairs.com/articles/141210/jeffrey-mankoff/russias-latest-land-grab. Врешті решт НАТО не є панацеєю яку у нас так рекламують - ніхто не гарантує, що у разі атаки РФ США за якусь Україну чи Грузію вирішать починати ядерну війну - власне таке припущення у роки Холодної війни дуже жахало європейський членів НАТО. Помилка №2 - на сайті є найс переклад щодо енегретики. Так от реверс нас не врятує - це на 100% певно! Без російського газу можна пережити зиму, але оптимізувавши споживання енергії - тобто у зимку матимемо відключення електроенергії, і т.д. Подивимося як це сподобається нашому народові. Щодо Криму - його ми зможемо повернути або якщо РФ настільки ослабиться, що їм буде конкретно не до нас, або Захід у обмін на Крим може щось РФ запропонувати! Але другий варіат дуже маловірогідний - пропаганда РФ із Криму зробила такий символ віри у Росію що той хто від нього у Кремлі свідомо відмовиться той політичний труп. Ну а щодо решти претензій то ви як бачу толком і не прочитали матеріал. Те, що немає бути ніяких переговорів із РФ щодо Донбасу то це чітко написано тільки у трохи іншій формі - "Кремль має чітко розуміти, що є певні питання, по яким компроміс просто неможливий – наприклад, унітарний характер територіального устрою чи відмова мати будь-які переговори з російськими найманцями на Донбасі"!. Тому перед тим як писати точніше читайте матеріали.
Микола Блсков
2014-08-26 06:46:50
Що ж а в даному випадку я побачив приклад того чого найбільше боявся - інформаційна пропаганда просто виїдає людям мізки. Що ж хай мене тричі назвуть русофілом чи заказушником, але причина конфлікту між РФ і Україною у тому, що Кремль не може змиритися із тим, що є певні інтереси на Україні, які Захід і Київ просто не хочуть визнавати. І ці інтереси є ні кращими ні гіршими ніж інтереси США чи ЄС по відношенню до нас. Тому це треба визнати перед тим як щось починати розказувати і аналізувати. Про щосмь інше говорити справа тут марна