Предок в тобі: наш міфологізований світ

29

«Що ж ти тут посеред дороги лежиш?!» — роззлючено вигукує чоловік, який перечепився через камінь, проходячи повз мене. Ніби той камінчик почує, ніби він зрозуміє. Чоловіку, певно, як і нам, також прекрасно відомо, що у каменя немає жодного шансу зрозуміти його слова, а тим паче відповісти на них. Однак його це мало хвилює і він спокійнісінько йде далі по своїх справах, ніби нічого і не трапилося, ніби він щойно не намагався поспілкуватися з каменем. А між тим, я стала свідком того, що назвала б «міфологічною пам’яттю»: адже цей чоловік вчинив би так само і якби він жив з тисячоліття тому, з тією лише відмінністю, що тоді б він звернувся до каменя свідомо (наші далекі пращури вірили в те, що все у нашому світі наділено душею), а сьогодні він це зробив скоріше за інерцією.

Цей випадковий чоловік — черговий доказ того, що не такі ми вже і відмінні від наших предків, що розвиток цивілізації поставив нас на вищий рівень технічно, матеріально, але сутність наша, наша свідомість лишилася міфологізованою, такою самою, що і тисячі років тому. Елементарно: ми лаємося на речі, які нам заважають, просимо комп’ютер працювати швидше, даємо нашим автівкам імена, стукаємо по дереву аби відігнати злих духів, які там мешкають, здригаємося від грома… Ми спілкуємося з неістотами. Людина ХХІ століття є настільки ж сучасною, наскільки людиною минувшини, лише з вищою освітою та купою електронних приладів.

Отже, що ми маємо за спадщину?

Християнство.

Ми українці. Ми знайомі з культурою нашої країни (ну хоча б поверхово: зі шкільного курсу історії та власних спостережень, світогляду), а відтак знаємо, що класична українська культура часто позиціонується як, перш за все, християнська. Це звично, це нормально, це (не побоюся) апріорі. Однак навіть християнство не позбавлене міфологічних, язичницьких рис, як би дивно на перший погляд це не звучало. Згадаймо, як хрестили Русь: фактично Володимир Великий зробив це вогнем і мечем! Очевидно, що не всі давні слов’яни були раді зрадити своїх язичницьких богів і тим накликати біду на себе. Досить яскраво про це свідчать такі літописні відомості: коли ідола Перуна було демонстративно скинуто у річку, народ кричав йому: «Видубай! Видубай!» («Виринай! Виринай!»). І це в серці Русі, в Києві. Що вже й казати про віддалені руські землі: туди і новини довгими тижнями йшли, уявіть собі, що відбувалося з усвідомленням прийняття християнства!

Так століттями закріплялося християнство на Русі, не стільки витісняючи його, скільки наслоюючись на нього, вплітаючись у нього. Слов’янське язичництво представляло собою цілком сформовану систему вірувань та поглядів, які не потребували якихось доповнень чи вдосконалень, а відтак створило унікальний культурний простір, який неможливо було знищити, а тільки пристосуватися до нього, «наслоїтися» на нього. Саме тому християнство як таке змінювалося як «згори» князями згідно з існуючими традиціями, так і в процесі проникнення в народ самим народом.

Наприклад, не важко побачити паралелі між Велесом (язичницьким богом землеробства та скотарства) та Святим Власієм; Перуном (верховним богом давніх слов’ян, громовержцем) та Пророком Іллею; богинею жіноцтва Мокош та Параскевою П’ятницею, покровителькою жінок. Отже, у релігійному плані відбувалася контамінація (наслоювання християнства на язичництво), що на довгі віки призвело до синкретизму та двовір’я, які мають великий вплив і на нас з вами сьогодні.

«Але все ж, як все це стосується власне мене?» — спитаєте Ви. Ну, принаймні більшості українців це стосується прямо — адже більшість є християнами. Навіть якщо Ви — пасивний християнин. Все одно всі святкують Різдво або, скажімо, Великдень. Скільки давніх традицій збереглося в ці свята! Скільки з них мають язичницьке коріння і ми слідуємо ним навіть не замислюючись над цим! Ось наприклад, колядувпння на Різдво, яке так люблять діти. Навіть сама назва цих ігор походить від імені язичницької Коляди, яка у день зимнього сонцестояння мала народити нове сонце. Багато різдвяних звичок мають прадавнє коріння: розкладання часнику на столі (від нечисті), приготування куті та інші… Щодо Великодня, то один з найголовніших його атрибутів — яйце, писанка, крашанка — з’явився в народній символіці задовго до християнства і втілював у собі народження нового життя, відродження, «воскресіння». Та і самі свята збігалися зі старими язичницькими в часі: Різдво — день зимового сонцестояння, Великдень — день весняного рівноденства, свято весни та пробудження природи від зимового сну до життя.

Більше того, не лише святкові дні зберегли в собі риси язичництва, але і звичайні будні. Чи знали ви, наприклад, що традиційно четвер вважається чоловічим днем, а п’ятниця — жіночим, і усі справи чоловічого або жіночого характеру краще починати у відповідні дні? Візьміть на озброєння мудрість віків, хлопчики та дівчатка, якщо, звичайно, не боїтеся магії.

До речі, про магію.

Магія.

чим живе предок в тобі так

Історики, культурологи та релігієзнавці стверджують, що найстародавнішою професією є ремесло жерця, служителя магії, культу, релігії. Віра — частина людської природи, адже дає змогу пояснити те, що людині не зрозуміло. У

явіть собі залежність від культів прадавніх людей, які практично усі природні явища та події у власному житті могли пояснити лише через віру в надприроднє! Століттями та тисячоліттями релігії служили єдиними точками опори для людей. Сьогодні ми живемо у світі, де майже на кожне питання наука вже має раціональну відповідь або ж шукає її. Але ми не перестали вірити в надприродні сили, нехай і підсвідомо. (Тут потрібно зробити одну ремарку: я говорю про «пам’ять предків», про міфологічність нашого світу, яким ми його бачимо, але не про сучасні релігії, які, безумовно, теж відіграють важливу роль у сучасному житті, — це зовсім інше питання. Інакше кажучи, мова йде про підсвідоме).

Хто з дівчат ніколи не ворожив? Хто не жахався у відповідальний день чорній кішці, яка перебігла дорогу? Хто не стукав по дереву і не плював через ліве плече? Хто не намагався встати обов’язково з правої ноги, щоб день пройшов вдало? Що це, як не віра в надприроднє? Здається, немає жодного фізичного закону на ім’я «Закон правої ноги» або «Принцип лівого плеча». Усе це — ніщо інше як магічні дії, і глибоко в душі ми віримо та сподіваємося на те, що вони нам допоможуть у наших справах.

Не можна не згадати і про типові ситуації: комп’ютер довго не хоче відкривати якийсь файл, що ми робимо (окрім того, що нервуємо)? «Ну давай же, завантажуй, давай, я в тебе вірю», — ми говоримо з комп’ютером. З неістотою. Про це вже говорилося на початку статті, але така поведінка — прямий нащадок шаманізму та фетишизму. І таке звертання до неживого — чим не «маленька магія»? Адже магія — це, врешті, спосіб впливу на зовнішнє середовище за допомогою певних дій, слів. Працює це чи ні — вирішувати вам :)

І це лише рівень цілковитої буденності, нічого особливого! Коли ж справа доходить до виключних подій, до подій не найприємніших… У дію йдуть заговори, відговори і так далі. «Дивись не навроч!» — хто не чув таких слів? А хто сам не думав, що став жертвою пристріту (сглаза)? Пристріти знімають, хвороби замовляють… Мало хто сприймає ці дії як основні, як необхідні, але всі сподіваються і вірять у те, що це спрацює.

Магія поруч, і ми навіть віримо в неї, більше того — користуємося нею! Щоправда, дехто каже, що все це лише забобони…

До речі, про забобони.

Забобони та прикмети.

Хтось вірить у них, хтось — ні. Але більшість все ж уникає прогулянок під сходами, зустрічей з «бабами з порожніми відрами», тримає на одязі булавки, а на зап’ястях — червоні нитки. Не всі, ні. Особливо стосовно червоних ниток. Однак багато хто. Що це як не сподівання на те, що це вбереже? Абсолютно не раціональне, нічим не підкріплене, первісне.

Нещодавно дізналася про надзвичайно абсурдну річ. Мовляв, якщо піти протягом Великодньої нічної служби на кладовище і з першим дзвоном сказати до могили «Христос Воскрес», звідти почуєш відповідь: «Воістину Воскрес». Відверто кажучи, з позиції людини ХХІ ст. — повна нісенітниця. Але я б перевіряти не стала. Ви, певно, також. І навіть не тому, що не має жодного сенсу йти вночі на кладовище, що це абсурд, ні. Навіть якби це було нормально, чи треба було б проходити повз — все одно навряд чи би ми стали перевіряти. Чому? Це лише забобон, дурниця! Але ж страшно. Моторошно. Навряд чи почуєш відповідь — це зрозуміло.Але якщо раптом почуєш? Предок всередині, позбавлений раціональних пояснень навколишнього світу, знову отримує перемогу над сучасною прогресивною людиною, вершками світового розвитку цивілізації.

Ну що, люди ХХІ століття?

Чи настільки далеко ми відійшли від наших предків, як вважаємо? Скільки первісного, язичницького, міфологічного, магічного лишилося в нас! Скільки з цього ми просто не помічаємо! А дарма…

«Бережіть в собі людину», — писав Антон Чехов. А я додам (хоча і без найменшої надії опинитися поруч з Класиком): «Бережіть в собі предка». Досліджуйте його, спостерігайте самого себе. Адже це так цікаво! Адже це і є ми.

.


comments powered by HyperComments