Релігійні війни в Україні, або Чому так важливі вибори нового митрополита?

х

Ще з дитинства мене дуже плутав факт наявності кількох православних церков в Україні. Ну, якщо розкол християнства на православ’я і католицизм ще був зрозумілий (ну, його хоча б можна було пояснити догматично), то з різними патріархатами, екзархатами і т.п. було значно важче – важче, бо, як зрозумів уже підрісши, цей поділ — чистої води політика, а не розкол. А ще важче було осягнути дивну поведінку представників цих церков: не один і не два рази бачив/читав, як відбувалися «війни» між ними (зазвичай через підпорядкування церков) – ну, аж надто це не по-релігійному якось! Вочевидь, це бентежить/ло не одного мене, інакше у нас не було б такої ситуації, коли більше 40% православних не відносить себе до жодної православної церкви – мабуть, теж, як і я, заплуталися в цьому безладі.

А безлад у православній церкві – це факт. Уже не один раз до мене було сказано/написано, що однією із найбільших проблем, яка стоїть перед Українською державою, є проблема релігійного розколу. Хоч Україна і є світською державою, проте справи релігійні не можуть не впливати на її політику. Попри все українці є досить віруючими, що підтверджують дані соціологічних опитувань. Попри негативні процеси в церкві за час незалежності число віруючих зросло, а церква є одним із інститутів, який користується найбільшим рівнем довіри українців (у грудні минулого року церкві довіряли 64,5% українців). Уже цього факту достатньо для ствердження, що церква – важливий соціальний інститут, який впливає на все українське суспільство. І, як не прикро це визнавати, церква і далі залишається в активній політичній грі у ролі об’єкта чи суб’єкта останньої. Особливо це було помітно з часу Євромайдану (кожен, хто хоч раз був на віче, не міг не помітити присутність церковних сановників на них). Але ще більшого значення участь церкви у політичній грі набула в час агресії Росії проти України, особливо це стосується найбільшої конфесії (хоч окремі дані соціологічних опитувань свідчать про першість Київського патріархату), а саме Української православної церкви Московського патріархату.

Історичний екскурс

Київ був центром православ’я на Русі ще з часів хрещення 988 року (тоді Київська митрополія залежала від Константинопольського патріарха), проте історія повернулась так, що після розпаду Київської Русі і подальших подій на півночі від українських земель з’явився дуже амбітний і нахабний сусід у вигляді Московського князівства/царства, який дуже хотів стати «Третім Римом». Йому це частково вдалося: у 1448 році з’явилася Московська патріархія, проте ще більше цей сусід хотів підпорядкування українських земель і церковне підпорядкування також було дуже важливим. Після Переяслава політичного 1654 року у 1687 станеться Переяслав церковний, щоправда між Константинопольським і Московським патріархами – і Київська митрополія стала частиною вже Московського патріархату. Але нашому північному сусіду цього, як завжди, було мало – і в 1770 році митрополія фактично перестає існувати,  на території України залишається лише сукупність єпархій Московського патріархату.

Під час революційних 1917-1921 років були спроби відновити незалежність української церкви (як і, власне, незалежність політичну), проте вони закінчилися невдачею (здогадайтесь, хто у цьому винен). Від тих років у спадок сучасності лишилася лише Українська автокефальна православна церква, яка зараз не користується особливою популярністю. А от від автономної Української церкви в радянські часи лишився лише Український екзархат.

Відродження і церковна війна

У часи перебудови ми відроджували все, не виняток і Українська православна церква, яка нарешті  могла отримати автономію (незалежність?). У 1990 з’явилася Українська православна церква, яка мала права широкої автономії, проте, як виявилося, ця подія у певній мірі була навіть негативом, ніж позитивом. Статус автокефалії церква так і не отримала, що остаточно стало зрозуміло на Архієрейському Соборі РПЦ у 2000 році. Уже з 1992 Росія почала повертати в Українській церкві, здавалося б, втрачені позиції – саме тоді було здійснено «переворот» проти митрополита Філарета, у результаті якого було поставлено Володимира, який був на той час митрополитом Ростовським і Новочеркаським (вже сам цей факт говорить про наступ Москви на Українську церкву). Проте таке нахабство отримало відповідь у вигляді створення Української православної церкви Київського патріархату. Таким чином Україна отримала незалежну (хоч і невизнану) православну церкву і ще один (вже другий за свою історію, перший 1596-го) великий церковний розкол.

Подальші відносини між двома українськими православними церквами нагадують таку собі релігійну війну, про яку раніше ми могли хіба що в підручниках з історії читати. Ця війна не така кривава, як її історичні «папєрєднікі», проте її значення дуже велике, хоч яким маразмом вона не здавалася. А маразму тут дійсно вистачає. У війні за храми та прихожан у сторін іноді мета виправдовує засоби, особливо в цьому виділяються представники Московського патріархату, які відносно київських сепаратистів (ох, як це дивно звучить у світлі останніх подій!) люблять застосовувати характеристики типу «сектанти, сатаністи, безбожники», це в кращому випадку. А в гіршому – ідуть із хвацькістю рейдерів захоплюють чужий храм (уявіть, як вони зараз радіють в Криму – можна захопити все, «казаки», якщо щось не так допоможуть), таких випадків повно – лише погугліть (вбийте щось на кшталт «Московський патріархат захоплює храм» — багато знайдете). Вершиною цього безладу можна вважати події 18 липня 1995 року, коли Київський патріархат здійснив спробу поховання Патріарха Володимира у Софіївському соборі. Спроба була невдалою (Володимира поховають біля брами собору), але в історії вона стане відомою тим, що поховальна процесія була розігнана зараз всім дуже добре відомим «Беркутом» (це було його перше відоме застосування проти мирних громадян).

І знову про 5 колону

Проте насправді це більше, ніж просто протистояння двох церков, — це боротьба за незалежну українську церкву. Україна не може бути незалежною від Москви, якщо її церква буде залежати від неї.

В Україні є зараз лише одна церква, яка залежить від Росії – і це Українська православна церква Московського патріархату, число прихожан якої становить близько 9,5 млн чоловік.

Якби сам Московських патріархат не був політично залежним від кремлівського хазяїна – то питання не стояло так гостро. Але Кирило є цілком і повністю служником пана Хуйла. І мова тут іде не тільки про золоті годинники чи розкладні хрести першого, і навіть не про духовні скрєпи. Справа в тому, що російська православна церква є найпотужнішим і найпередовішим ідеологічним інструментом Росії, куди більшим ніж ЛайфНьюз чи РашаТудей. РПЦ є тим, що встановлює кордони «руссково міра» у світі. Найпослідовнішим прихильником доктрини «руссково міра» є сам патріарх Московський і всіє Русі Кирило.  Саме православ’я є першим стовпом, на якому тримається цей «мір». Кирило не раз висловлювався за «єдність України, Росії і Білорусі». Звісно, це скоріш не амбіційність Кирила, а апетити його хазяїна. Московський патріархат від часів Івана ІІІ служить на благо імперських інтересів московських «царів», при чому так було навіть у атеїстичні радянські часи (цікавий факт: знаєте, хто входив до радянської номенклатури, але не був членом КПСС? Правильно, Московський патріарх).

Особливої гостроти церковне питання набуває зараз, у час наступу цього «міра» на Україну. Представники УПЦ МП неодноразово були піймані на фактах підтримки сепаратизму в Луганській та Донецькій областях, а її сановники досить часто притримуються проросійських шовіністичних поглядів, зокрема митрополит Агафангел. Проте в церкві є і прихильники автокефалії, зокрема за їх сприяння у 2007-2008 роках  був здійснений ряд кроків, що були спрямовані на розширення самостійності від РПЦ. Проте відносно УПЦ КП церква лишається проросійсько орієнтованою, що власне випливає з факту її підпорядкування Москві.

УПЦ МП є ще і дуже політизованою. І політизованою в бік Москви. Сам знаю випадки, коли люди підтримували Партію регіонів на виборах лише тому, що асоціюють її з Московським патріархатом, прихожанами якого вони є. І бабусі з іконами в Слов’янську перед Нацгвардією здогадуєтесь якого патріархату? І хто їм мізки промив? Сумніваюсь, що Росія24.

Шанс, який має українська православна церква

І ось тепер у час непроголошеної війни з Росією у церкви є шанс отримати незалежність. Смерть Володимира очікували вже давно: він часто хворів — проте настала вона саме в такий нелегкий час.

Попри всі негативні тенденції Московський патріархат тримає свої позиції в Україні, але вибори нового митрополита можуть все змінити, змінити в тому плані, що ми матимемо повністю незалежну єдину православну церкву: вибори нового митрополита – найкращий час, щоб зробити це.

Є декілька сценаріїв, які можуть відбутися 13 серпня на Соборі єпископів УПЦ МП.

Перший (і найбільш вірогідний) – це збереження існуючого стану речей: буде обрано нового митрополита з числа єпископів і на цьому все і угомониться.

Другий (найгірший для України) – обрання ставленика патріарха Кирила.

І Третій (найкращий, проте найнепередбачуваніший) – це обрання митрополитом Філарета, об’єднання Української православної церкви. Проте наслідки такого розвитку подій важко передбачити, є висока ймовірність того, що частина Собору таке рішення не підтримає, що грозить відразу ще одним розколом.

Проте так чи інакше, 13 серпня – дуже важливий день, від якого, без перебільшення, залежатиме і перемога у глобальному протистояння України з «русскім міром». У великій мірі це залежатиме і від найповновладнішого прихожанина УПЦ МП –  президента України Петра Порошенка.


comments powered by HyperComments