Самотній рейнджер

Ілія Куса - 07.03.2014
сауди

Коли закінчились вже другі перемови у Женеві з приводу сирійської кризи, мало хто сумнівався в тому, що вони дадуть якісь результати. Дипломатичне та політичне підґрунтя конференції було настільки крихким, що будь-яка неприємність могла б зруйнувати весь «картковий будинок». Тим не менш, «Женева-2» відбулася, і обидві сторони конфлікту вперше зустрілися за столом переговорів. Тим часом в Сирії тривали бої, над якими проносились відлуння Великого Джихаду. Розпорошені загони бойовиків билися з армією, з цивільними, з іноземними військами та між собою, все більше занурюючи країну в хаос. Водночас, уряд Б. Асада в Дамаску як єдиний символ правопорядку на території зруйнованої держави намагається скористатися цим моментом для вирішального удару, прикриваючись новим кандидатом у «регіональні маршали» — Іраном. Наслідуючи спадок іствудівських вестернів, на противагу своїм кровним ворогам виходить загадковий, могутній, повний рішучості, але самотній, «рейнджер».

«Кровні вороги»

У 622 році пророк Мухаммед оселився в оазисі Ясріб. Згодом з нього постало величне місто Медина – символ влади ісламу та центр всієї Аравії. Саме з нього й почалися завойовницькі походи арабів, що призвели до утвердження могутнього ісламського халіфату на всій території сучасного Аравійського півострова. Здається, що подібні «священні місії» й досі залишаються специфікою аравійських земель, більшість з яких сьогодні мають загальну назву «Саудівська Аравія». Численні групи «воїнів Ісламу», як і раніше, здійснюють завойовницькі походи у сусідні країни, віддаючи шану пророкові, який колись направив їх на цю путь. Відколи Дамаск та Медина стали складовими єдиної держави у VII столітті, між ними існувала негласна конкуренція: яке з міст більше славетне, величніше, яке більш священне, яке більше любив пророк, яке з них було культурним центром арабського світу і т.д. Звісно, все це було на рівні людської підсвідомості, так як почуття єдності поміж арабів на фоні утвердження єдиної релігії було досить сильним, а вшанування не обмежувалося лише кількома місцями. Проте дана ситуація доволі символічно вписується в сучасні реалії, і навіть досягла своєї (знову таки негласної) кульмінації у 2011 році на вулицях Дамаску. Але це вже була інша держава.

Ще за часів Першої світової війни відродження арабського національно-визвольного руху передрікало створення єдиної арабської держави, яка б охоплювала території сучасних Сирії, Лівану, Ізраїлю, Палестини, Ємену (крім Адени), Іраку, Саудівської Аравії. Дамаск був штаб-квартирою «першого арабського короля» Хусейна. Однак історично, шляхи цих земель розійшлись, і після Другої світової війни на політичній мапі світу постали окремі держави, кожна з яких мала свої інтереси, а їх керівництва – різне бачення світу. У період «холодної війни» регіональні відносини ще чіткіше окреслилися, а панарабістські рухи поволі вщухали. В Ер-Ріяді продовжувала існувати консервативна ваххабітська монархія на чолі із сім’єю Аль-Сауд, влада якої трималася на нафтодоларах та американських військових контингентах. Тим часом Дамаск пережив кілька кривавих переворотів, релігійних погромів та три виснажливі війни з Ізраїлем. Лише у 1970 році молодий генерал повітряних сил, алавіт Хафез Асад зумів консолідувати суспільство під «сильною рукою», усунувши від влади президента Ахмада аль-Хатиба. Прихід алавітів до влади в Сирії був неоднозначно сприйнятий у ряді арабських країн, зокрема тих, якими керували «доларові» монархії. Сам факт перебування при владі «єретиків» (представників алавітської меншості), та ще й в країні, де більшість населення складають суніти, був нонсенсом для королівських сімей, які вважали себе послідовниками самого пророка. Та ще більше розлютило їх те, що ці алавіти були представниками соціалістичної (а отже – світської) партії БААС. З тих пір особливих стосунків між Ер-Ріядом та Дамаском ніколи не було. Їм залишалося молитися на Ізраїль як на те єдине, що об’єднувало всіх арабів регіону.

арав    У той же час сформувався традиційний по сьогодення альянс «Сирія-Хезболла-Іран». У 1970-х роках Сирія вторглась в охоплений громадянською війною Ліван. Ця країна була завжди стратегічно важлива для Сирії, тому її окупація утвердила в Лівані потужну про-сирійську військову та згодом політичну силу – радикальну шиїтську організацію «Хезболла», яку Асад підтримував як матеріально, так і за допомогою війська. Самовпевнений, занадто вільний та жорсткий соціаліст Асад став приязним союзником шиїтському Ірану у його протистоянні із нафтовими монархіями, особливо – з Саудівською Аравією. Саме тому, із початком кризи в Сирії у 2011 році, Іран був одним із перших, хто подав руку допомоги Асаду, а «Хезболла» стала на захист сирійського уряду, вступивши у бої з ісламістами на південному заході, півдні, північному заході країни та у Лівані.

Геополітика в дії

Саудівська Аравія традиційно зайняла антагоністичну позицію, спрямувавши величезні кошти та озброєння повстанським групам. На відміну від інших ворогів Асада, які підтримали повстанців, саудити закликали до фізичного знищення всіх алавітів та їх симпатиків (натякаючи на інші меншини, які підтримують уряд). Розпалювання релігійної ворожнечі стало лейтмотивом всієї інформаційної кампанії Саудів та їх сателітів у Катарі, Кувейті та ОАЕ. Крім того, завдяки їх зв’язкам та фінансам було залучено тисячі іноземних бойовиків, яких відправили до Сирії воювати з Башаром Асадом. Військові та економічні зусилля Саудівської Аравії з повалення сирійського уряду були підкріплені спробою підірвати легітимність уряду в Дамаску шляхом створення нової політичної сили, яка б викликала симпатії у тієї частини населення, яка підтримувала повстанців. Як наслідок, у листопаді 2012 року у столиці Катару було створено Національну коаліцію сирійських революційних та опозиційних сил, яка мала б об’єднати всі опозиційні Асаду фракції та керувати військовими формуваннями на території Сирії. Така рішучість та безкомпромісність Саудівської Аравії у конфлікті цілком зрозуміла: для неї це справа принципу. Монархія справедливо розглядає цей конфлікт як частину ширшого конфлікту – Ірансько-Саудівського. Регіональне протиборство цих двох держав «прокинулося» саме в Сирії, а Саудівська Аравія скористалася послабленням сирійського режиму для нанесення смертельного удару Ірану, позбавившись від його останнього союзника. Не маючи власної потужної армії, король Сауд розраховував шляхом «бліцкригу» розгромити Асада силами терористів з різних куточків арабського світу та навіть Азії. Крім того, розрахунок припадав на додатковий тиск на сирійський уряд з боку Європи та США аж до повалення Асада руками американців на кшталт того, що трапилося з Муаммаром Каддафі у Лівії. Доречним в цій ситуації став факт застосування біля Дамаску хімічної зброї, що поглибило конфлікт та вивело його на новий рівень. Президент Асад вперше зіткнувся з американськими «Red lines», а повстанські загони почали діяти жорстокіше та більш зухвало, створюючи на місцях органи самоуправління та насаджуючи у захоплених провінціях закони шаріату й винищуючи «іновірців». З благословення Ер-Ріяду посилилась й терористична активність на території Сирії, яку тут не бачили вже понад 30 років, з моменту придушення повстання «Братів-мусульман» у 1982 році. Послаблення контролю уряду над громадським порядком, виснажлива війна з ісламістами сприяла активізації тих, хто завжди приходить туди, де хаос. Радикальні джихадисти спрямували свою енергію на партизанську війну та організацію терактів. Найбільш гучним з них став теракт у самому центрі Дамаску у липні 2012 року, коли одним ударом були убиті міністр оборони Дауд Раджха та зять президента Асеф Шаукат. Ер-Ріяд тріумфував, а повстанці оголосили про тотальну наступальну операцію. З благословення Саудівської Аравії чи ні, але кількість терористичних елементів значно зросла в Сирії, що додало конфлікту ознак справжньої релігійної війни, які підігрівалися закликами шанованого багатьма радикалами лідера «Аль-Каїди» Анвара Аз-Завахірі до «знищення всіх невірних». Протягом 2011-2012 років урядові війська понесли тяжких втрат, а сирійське керівництво внаслідок терактів втратило декількох талановитих командирів.

Якщо в Сирії Саудівська Аравія всіма силами намагалася усунути алавітів від влади, то в сусідніх країнах вона ж робила все задля забезпечення безпеки існуючим устроям. Особливу загрозу стабільності саудівського режиму становив Бахрейн та Ємен. У 2011 році в обох країнах відбулися масові заворушення, які переросли в озброєне протистояння демонстрантів та урядових сил. У Бахрейні, де шиїтською державою керує сунітська королівська родина Аль-Халіфа, вийшло понад 100 тис. чоловік, які вимагали встановлення конституційної монархії. Звісно, такого ні король Аль-Халіфа, ні його vis-à-vis в Ер-Ріяді допустити не могли, так як це призвело б до ланцюгової реакції в регіоні. На прохання Бахрейнської влади, саудити відправили до Манами війська, які потопили бунт у крові. В Ємені все сталося інакше. Тривалі протести та сутички із правоохоронцями переросли у справжню громадянську війну та повалення уряду президента Абдалли Салеха. Однак стабільності це не принесло, натомість різка децентралізація влади спричинила підйом різних племен в окремих районах країни. На півночі, на кордоні із Саудівської Аравією, повстали племена Хусеїтів, які і так довго дратували Ер-Ріяд нападами на прикордонні пости. Південь та південний захід Ємену характеризується високим рівнем популярності серед населення радикальних ісламістів. Саме цей район є штаб-квартирою «Аль-Каїди на Аравійському півострові», члени якої мають неабиякий потенціал та можливості завдати значної шкоди центральному уряду, ба навіть захопити владу в свої руки. Такий сценарій був би катастрофічним для Саудівської Аравії. Як вже було зазначено у моїй статті «Ємен. Боротьба за святу землю», ісламісти вбачають своєю основною метою захоплення святих мусульманських земель на північ від Ємену. Ворожа, підконтрольна «Аль-Каїді», держава не лише спричинила би колосальний підйом всіх ісламістів регіону, яких вистачає й у самій Аравії, але й означала б появу нової «failed state» на кшталт Афганістану чи Сомалі, з чим довелося б мати справу слабким у військовому плані саудитам. Тому на початку 2012 року Ер-Ріяд запропонував фінансову допомогу новому уряду Ємену у його боротьбі з тероризмом. Разом із зростанням активності американських військових сил (безпілотних апаратів) в країні, посилилися й заходи безпеки на кордонах королівства з Єменом.

Протягом 2011-2012 років Саудівська Аравія показала всю свою «м’яку» боєздатність у конфлікті в Сирії та повстаннях в інших країнах. Проте, починаючи з 2013 року, ситуація стала змінюватись, а регіональні відносини – трансформуватись у нову систему координат.

The Great Shift

Новий 2013 рік позначився для Саудівської Аравії значними зрушеннями як у ході війни в Сирії, так і серед вищого керівництва міжнародних гравців. Прихід до влади в Ірані ліберального Хассана Роухані, готового до діалогу із Сполученими штатами щодо іранської ядерної програми та геополітична вимушеність американців налагодити стосунки із своїм давнім ворогом, бодай тимчасово, викликало неабияку схвильованість в Ер-Ріяді. Ситуація підсилювалась відкриттям у США великих запасів сланців, якими вони, здається, не збираються нехтувати. Крім того, політичні трансформації у сусідньому Катарі остаточно підірвали моральний дух саудитів. Намагаючись втримати позиції у нових регіональних реаліях, саудівський король кидає всі сили на війну з Б. Асадом та розлад відносин з Іраном та його союзниками. Форсована мілітаризація в умовах відходу США від сирійського питання, подальшої фрагментації партизанського ісламістського руху в Сирії та Лівані та налагодження стосунків між Заходом та Іраном створила серйозні загрози для Ер-Ріяду опинитися у програшній позиції в найбільш відповідальний момент.

Невеличка країна Перської затоки – Катар, населення якої становить лише 2 млн. чоловік, була чи не найактивнішим регіональним гравцем протягом подій 2010-2013 років. Катар продавав зброю та надавав величезну фінансову допомогу різноманітним революційним рухам в арабських країнах, включаючи Лівію, Сирію, Ірак, при цьому жорстоко придушуючи будь-які прояви незгоди всередині. Ця нафтова абсолютна монархія складала серйозну конкуренцію Саудівській Аравії за право називатися «головним покровителем анти-Асадівської коаліції». В той же час, через релігійну близькість, подібність політичних режимів та міцні міжособистісні відносини між керівниками обох держав, Доха та Ер-Ріяд є традиційними союзниками на Близькому Сході. Обидві країни очолюють великі та потужні королівські династії з багатовіковою історією, які керують традиційним за своєю сутністю суспільством з усталеними звичаями і традиціями та панівним становищем шаріату. Часто це призводило до непорозумінь у відносинах між цими ісламськими монархіями та деякими світськими країнами регіону. Отож, коли у 2010-2011 роках почалася так звана «Арабська весна», і Катар, і Саудівська Аравія зробили ставку на опозиційні режимам сили, надто – на радикальних ісламістів. Усвідомивши, що це вдалий момент для поширення своїх впливів на весь регіон, вони вдалися до фінансування та постачання зброї своїм давнім (і не дуже) сателітам. Катар скористався пасивною присутністю американців у регіоні, аби заповнити собою вакуум та підняти свій міжнародний імідж. Однак все пішло геть не так. Успіх Єгипту, Тунісу та Лівії не повторилися у Сирії. Більше того, ситуація поступово виходила з-під контролю та почала загрожувати регіональною катастрофою. Сподівання саудитів на «бліцкриг» у війні з Асадом розвіялися вже на початку 2012 року. Усвідомивши, що алавітський режим буде стояти до кінця, Катар та Саудівська Аравія залучили до справи додатково кілька десятків тисяч іноземних бойовиків та розгорнули масштабну інформаційну війну. Проте у середині 2013 року хід подій у регіоні різко змінився.

Держсекретар США Джон Керрі з міністром закордонних справ Саудівської Аравії Саудом аль-Фейсалом, 3 листопада 2013 року.

Держсекретар США Джон Керрі з міністром закордонних справ Саудівської Аравії Саудом аль-Фейсалом, 3 листопада 2013 року.

У травні 2013 року катарський емір Хамад бін Халіфа Аль-Тані оголосив про своє зречення престолу та передачу влади своєму синові Таміму. Такий крок був неоднозначно сприйнятий серед союзників Катару. Прихід до влади Таміма бін Хамада Аль-Тані 25 червня 2013 року приніс із собою зміни у зовнішній політиці, в тому числі й у питанні фінансування бойовиків. Поринувши у внутрішню політику, новий емір почав процес поступової нормалізації відносин із Єгиптом, Іраном та США, зменшуючи допомогу радикальним ісламістам та терористам з «Аль-Каїди». Несподіваний розворот зовнішньополітичного курсу Катару залишив Саудівську Аравію без цінного союзника, на якого можна повністю покластися у сирійському питанні й завдав першого болючого удару по саудівській Grand Strategy.

Великі регіональні зрушення та деякі корегування у політиці держав щодо Сирії, очевидно, були зумовлені невизначеністю ситуації, хаосом, який поширився на декілька країн через розгул тероризму та екстремізму та нові геополітичні реалії провідних гравців. У 2012 році сирійський конфлікт частково перетнув ліванський кордон, спричинивши криваві сутички між алавітами та сунітами у Тріполі та Бейруті, в яких Ер-Ріяд підтримав останніх. Порушення й без того крихкого миру між конфесіями в Лівані створило загрозу для багатьох країн регіону. Активізація ісламістських сил, в тому числі й у політичній площині, дозволило багатьом терористичним угрупованням вийти з підпілля та розпочати збройну боротьбу за свої ідеали: у Ємені, Лівії, Єгипті, Іраку, Лівані та навіть в Ірані. Подекуди терористи захоплювали цілі райони та міста, утримуючи їх по декілька днів. У сирійській провінції Ідліб бойовики з «Ісламського фронту Іраку та Леванту» запровадили норми шаріату, за якими змушували жити тамтешніх жителів. На справжнє поле бою перетворилася й іракська Фелуджа, де восени 2013 року почалися криваві бої між терористичними загонами «Аль-Каїди» та іракською армією. Ці та інші події продемонстрували, що в умовах регіонального пожару загроза тероризму може стати смертельною. Саудівська Аравія в цьому контексті не була виключенням. Її кордони з Єменом є місцем постійної нестабільності, так як більша частина кордону межує з південно-західними та західними гірськими аграрними районами країни, де ймовірно знаходиться штаб-квартира терористичної організації «Аль-Каїда на Аравійському півострові» та проживає велика кількість не підконтрольних центральній владі племен, які підтримують радикалів. Таким чином, активізація єменських бойовиків в умовах, коли в Ємені так і не було встановлено сильну владу після владу після революції 2011-2012 років, є серйозною небезпекою для Ер-Ріяду. Крім того, активне використання джихадистів у Сирії не принесло бажаних результатів, оскільки численні озброєні групи ісламістів розпорошені по всій території країни та займаються мародерством і грабіжництвом, нерідко вступаючи у конфлікт між собою. Навіть утворення альтернативного представницького органу Сирії у столиці Катару у листопаді 2012 року не покращило ситуацію. До 2013 року радикальні ісламісти, як найдосвідченіші бійці, становили ядро опозиційної «Вільної Сирійської Армії». Це призвело до морального розкладу загонів та їх фрагментації, внаслідок чого сформувалися десятки нових банд бойовиків, кожна з яких намагалася захопити лідерство на місцях. Нещодавні бої між «Вільною Сирійською Армією» та загонами ісламістів на півночі Сирії свідчать про втрату контролю над повстанцями. В Ер-Ріяді дуже незадоволені цим, а надто – раптово посталою загрозою проникнення бойовиків назад на територію королівства.

The Cordoning of Saudi Arabia

Що довше триває війна в Сирії, то більша небезпека постає перед Саудівською Аравією. Успішні російсько-американські домовленості щодо Сирійської кризи та провал використання американської сили для повалення Б. Асада здійняв неймовірний галас в Ер-Ріяді. Особливе роздратування саудитів викликали переговори між Сполученими штатами та Іраном стосовно питання  його ядерної програми. Мирні перемовини між цими двома державами, які ще кілька років тому ніхто навіть уявити не міг, свідчать про зміну зовнішньополітичного курсу США на Близькому Сході. Іран – головний союзник Сирії та непримиренний ворог саудитів, і поки США душили його санкціями, Саудівська Аравія мала змогу зайняти провідні місця у регіоні та на ринку нафти. Проте «сланцева революція» у Штатах, очевидно, підштовхнула Вашингтон до перегляду своїх відносин із королівством та позицій саудівської нафти та катарського газу в економіці США. Можливість енергетичної незалежності Сполучених штатів остаточно добило б Ер-Ріяд, який поки що має важелі впливу на Білий Дім. Та ситуація ще більше виходить з-під контролю, ускладнюючи розв’язання сирійської кризи. Мало в кого залишились ілюзії щодо швидкого завершення війни чи вирішення проблеми військовим шляхом. Сьогодні сирійська криза загрожує не лише сусіднім державам, а й цілому регіоні. Її відлуння доходить й до Туреччини, що змусило прем’єра Реджепа Ердогана пом’якшити риторику на адресу Дамаска та обережніше вести політику стосовно курдських меншин. Сирія вже перетворилися на епіцентр боротьби ісламізму за своє майбутнє. З поваленням в Єгипті президента Мухаммеда Мурсі ера політичного ісламу завершилась, і сьогодні Сирія є останньою та єдиною спробою ісламістів пробитися на регіональний рівень. Експорт конфлікту вже зачепив ряд арабських країн, в яких поступово наростає хаос та провокуються сутички між різними конфесіями, сунітами та шиїтами. Це прямий виклик й авторитарним монархіям Затоки в тому числі, зокрема й Саудівській Аравії. Після зникнення зі сцени Катару та Кувейту, паралізації Туреччини внаслідок внутрішньополітичних проблем, придушення «Братів-мусульман» в Єгипті, зміни уряду в Лівані офіційний Ер-Ріяд де-факто залишився наодинці із Дамаском, Іраном та купою неконтрольованих радикальних бойовиків. Здається, що намагання саудитів консолідувати розпорошені загони повстанців та ісламістів завершилися безрезультатно, так само як і волання до Вашингтону із критикою його дій. Сьогодні Ер-Ріяд стоїть перед непростою задачею: як плавно змінити зовнішньополітичний курс відповідно до нових умов, втримавши при цьому свої позиції? Як поновити контроль над бойовиками в Сирії, забезпечивши при цьому цілковиту безпеку власним територіям? Та що має бути покладено в основу відносин із новим урядом Єгипту та відродженим Іраном?

Відповіді на ці питання влада королівства дати не може. Поки що Саудівська Аравія активно закуповує в американців зброю та техніку для захисту власного дому. Однак 90-річний король Абдалла не довговічний, а його здоров’я вже дається взнаки. Можливо, згадані питання вирішить вже нове керівництво Ер-Ріяду. А доти цей «самотній рейнджер» залишається в регіоні останнім активним центром «заохочення Арабської весни».


comments powered by HyperComments