Шлях в безодню: еволюція Євромайдану

розвиток євромайдану

Мушу сказати, що цей матеріал мені дався найважче з усіх, які я досі писав. Цілий ряд дуже суперечливих подій неодноразово міняв ідею написання цієї статті. Зізнаюсь, ці два місяці майже всі статті давалися мені так тяжко, адже дуже важко було дати змістовну оцінку тим подіям, які вирували навколо мене, навколо моєї країни. Кожного дня безперервні потоки інформації, пов’язаної з Євромайданом, дуже часто збивали мене з толку, просто вибивали будь-яку можливість зупинитися на хвильку і проаналізувати все це. Актуальність подій швидко змінюється: те, що було актуальним вчора, не актуальне сьогодні.

За цей тиждень бувало вже не раз, що я сідав за матеріал і тут же переставав писати його через його деактуалізацію. Таким чином, я вирішив сьогодні згрупувати всі свої начерки і думки в один матеріал.

Ось тепер я спробую систематизувати шлях, яким розвивався Євромайдан ці два місяці.

Це був доволі довгий шлях у два місяці, шлях до радикалізації, який я раніше окреслював у своїх матеріалах.

Ми йшли до цього дуже довго і повільно: протест остаточно радикалізувався. Смерті 5-х революціонерів тому підтвердження.

Тепер ми задаємося питанням, як таке могло статися? Чому ми прокинулися в ТАКІЙ країні?

У одному із своїх попередніх матеріалів «Рік радикалізації?» я досить гарно передбачив можливі наслідки ігнорування протестів владою. Більше того: народ отримав не просто ігнорування, а протидію протестам у вигляді Законів про диктатуру. Ще декілька наших матеріалів стосувалися цієї тематики, про них я ще згадаю.

Проте сама стаття за змістом була дуже простою і відповідала формулі «чим далі ігноруватиметься протест українців, тим більше він радикалізуватиметься». Прогноз, викладений у статті, збувся, проте це 100% могли передбачити і сторони конфлікту. Тут виникає питання, що робила в цьому плані влада: вона добивалася цього чи намагалася це зупинити шляхом індивідуального терору? Відповідь на це питання, думаю, ми отримаємо ще нескоро.

Процес радикалізації дуже складний і розглядати його треба зважаючи на ряд факторів: загальний контекст подій, стратегії влади та опозиції, народні настрої та функціонування Майдану. На основі аналізу цих факторів я спробую розглянути розвиток протестного руху і головне: процес його радикалізації.

Проте сам процес радикалізації почався ще до Майдану, бо виникнення масштабного протестного руху — це вже певною мірою радикалізація.

Цей процес відбувався поволі. У декілька етапів.

1 етап — зародження протестного руху протягом президентства громадянина Януковича.

Після виборів 2010 року колишній помаранчевий електорат перебував у апатичному стані, переживав свого роду моральну кризу. Цей застій дозволив регіоналам здійснити в Україні «оксамитовий державний переворот», змінивши уряд та Конституцію. У той час народ не зміг прокинутися для протесту, цим самим дозволивши новій владі тишком-нишком узурпувати всю повноту влади. Ні прийняття нового податкового кодексу, ні мовний закон не зміг у достатній мірі мобілізувати народ на боротьбу. Проте за даними соціологів протягом 2011-2012 років протестна активність українців наростала, проте не мала необхідного концентрованого розмаху. Домінували в основному локальні розрізнені протести, які майже не містили закликів до зміни влади. Це були скоріш антисистемні соціальні протести.

2 етап — наростання протестних настроїв у 2012-2013 роках.

2012-2013 роки стали рекордними в плані кількості протестів. Особливо слід відзначити антиполіцейські протести, що раз заразом виникали в Україні з 2012 року. Поява перших радикальних настроїв. Проте ці настрої були дуже локальними і мали під собою афективну основу. Як приклад, Врадіївка, проте не було нічого зроблено, щоб цю тенденцію виправити, як наслідок, процес радикалізації мас продовжив розвиватися.

Таким чином, існувало дві тенденції:

1) негативний вплив «помаранчевої революції», розчарування населення в якій сприяло слабкості антивладних рухів

2) водночас з цим посилення протестного руху.

3 етап — поява організованого протестного руху під назвою «Євромайдан».

Євромайдан — це значно більше, ніж протест проти відмови від Асоціації з ЄС, це широкомасштабний антивладний, антисистемний рух, що об’єднав у собі широкі верстви українських громадян. Рух, який має потенціал породити революцію, а разом з нею ще багато чого хорошого і нехорошого.

Проте на цих етапах протест розвивався мирним шляхом.

У свою чергу Майдан можна розділити на декілька етапів:

1) 21-29 листопада 2013 року — «романтичний» етап розвитку Майдану.

Про нього на Штрих-code були наступні матеріали: Євромайдан: ми таки можемо? Один день мого життя: Євромайдан, студентський страйк. #Євромайдан: до Європи через соціальні мережі. Євромайдани та права ідеологія.

На цьому етапі яскраво вираженою була участь молоді у протестах, проєвропейські настрої громадян, слабкість, проте помітність антивладної риторики. Порівняно мала кількість учасників протесту. Його абсолютна мирність.

Проте вже тоді почали з’являтися негативні тенденції його розвитку:

— поява в мережі закликів до можливого силового варіанту розвитку руху, так як мирний не давав очікуваних результатів;

— долучення до протестів радикальних елементів, зокрема поява на Майдані 29 листопада 2013 року «Правого сектору», які активно обстоювали радикальні дії проти влади;

— поява першого досвіду мітингувальників протистояння із силовиками: бійка під кабміном 24 листопада 2013 року після Віче на Європейській площі, протистояння в подальші дні на Європейській площі.

Опозиція, очевидно, вважала Євромайдан одним із етапів своєї передвиборчої кампанії, була неготова до розгортання цього руху.

У ніч з 29 на 30 листопада 2013 року стався сумнозвісний розгін Майдану,у ході якого було побито багато студентів. Ця подія запустила невідворотній процес радикалізації руху. Уже 30 листопада тисячі обурених киян вийшли на Михайлівську площу з протестом проти звірячої зачистки Беркутом Майдану.

Побиття студентів та подальше непокарання його організаторів  у певній мірі дала мітингувальникам моральне право мстити. З цього моменту почався новий етап розвитку Євромайдану.

2) 30 листопада — 11 грудня 2013 року — фаза активного розвитку Євромайдану.

Про нього на Штрих-code були наступні матеріали: В чому головна цінність Угоди про асоціацію із ЄС або знову до питання моделі національної безпеки України. Теорія на вулицях, а практика на милицях. Реакція на #Євромайдан з боку Донецької області.

Це час між двома спробами його розгону. На цьому етапі характерно:

— активна розбудова інфраструктури Майдану;

— поширення радикальних настроїв серед протестувальників у зв’язку з ігноруванням владою вимог Євромайдану;

— водночас з попереднім пунктом активне засудження будь-яких проявів насильства з боку мітингувальників, акцент на ненасильницькому спротиві.

Радикальні настрої були більш помітними, особливо 1 грудня. Ця проявлялося і в гаслах євромайданівців (народ гаряче підтримував скандування «Банду — геть!», «Революція!» тощо).

Проте на цьому етапі закладалася фактично база майбутньої радикалізації. Була створена революційна база в КМДА та Будинку профспілок, було створено загони народної самооборони. Сам Майдан перетворився на Січ з хорошою мережею барикад.

Ще однією рисою протесту на цьому етапі стала його локалізація в м. Києві, перший тиждень європротестів мав більш активну підтримку в регіонах, ніж другий.

На цьому ж етапі з’являється організована протидія майдану у вигляді тітушок та Антимайданів.

3) 12 грудня 2013 — 18 січня 2014 року — фаза деградації Майдану поряд з посиленням реакції з боку влади та появою альтернативних методів боротьби (Автомайдан)

Про нього на Штрих-code були наступні матеріали: Майдан. Наскрізний погляд. Євромайдан, або «буря з соцмережі»

Після невдалої спроби розігнати Майдан 11 грудня 2013 року влада змінила свою тактику боротьби з Майданом: це був перехід до тактики індивідуального терору проти активістів руху, в якому активну участь приймали тітушки. Прикладів цього терору в інтернеті можна знайти безліч, зокрема згадаймо ж ту саму Тетяну Чорновіл.

Стало доволі ясно, що більш-менш цивілізованим чином Майдан буде важко ліквідувати, так як кожна спроба розгону сприяє мобілізації повстанців.

Після доволі веселих і цікавих святкувань новорічних свят на Майдані стала очевидною така собі кризова ситуація, пов’язана із його остаточним переходом до статичного положення. Статичного — значить по суті бездіяльного, що дуже контрастувало із доволі ефективними діями Автомайдану. Особливо це відчувалося під час протистояння під Святошинським РУВД.

4) 19 січня 2014 року — ? — фаза остаточної радикалізації руху. 

Цей етап було передбачено у наших наступних матеріалах: Революція ще буде? З 2013-го зі сподіваннями. Рік радикалізму? Теорія на вулицях, а практика на милицях.

Про небезпеку цього сценарію розвитку подій писав я у декількох своїх матеріалах, про це писали і попереджали у своїх матеріалах соціологи. Проте цього виявилося надто мало, щоб попередити таке.

16 січня 2014 року фактично стався державний переворот. Замість демократичної країни ми отримали авторитарну. Називати Януковича диктатором — уже не забаганка демагогів, це реальність, у якій ми живемо.

19 січня бажання дії у середовищі протестувальників стало домінувати і переросло в масштабні сутички на Грушевського, які пізніше перенеслися і в регіони. Практика захоплень ОДА стала в Україні нормальною.

Влада на цьому етапі здійснює активну юридичну протидію мітингувальникам, на цей час стало актуальним питання введення надзвичайного стану в Україні.

А далі що?

Ці два місяці я часто запитую своїх друзів: «А що буде далі?» Іще жодного разу я не отримав на це питання відповіді. Але наше життя після цих подій точно зміниться, от уже в яку сторону, то це зовсім інше питання…


comments powered by HyperComments