Сирійсько-саудівські відносини: principles vs prosperity

Ілія Куса - 17.11.2013
1418302_205608539624597_1780946884_n

Минулого тижня російські ЗМІ, із посиланням на газету «USA Today» повідомили, що Саудівська Аравія направила більше 1000 в’язнів-смертників до Сирії. На своїй батьківщині ці злочинці були засуджені до смертної кари за вбивства, зґвалтування та торгівлю наркотиками. Тепер, в обмін на їх участь у військових діях в Сирії, саудівська влада зобов’язалася матеріально допомагати їх сім’ям. Серед бойовиків – громадяни Сомалі, Афганістану, Іраку, Пакистану, Йорданії, Судану, Єгипту, Сирії та Кувейту. Такі дані чітко окреслюють позицію саудівців по відношенню до Сирійської кризи. Багата нафтою та релігійними святинями країна, яка займає центральну частину Аравійського півострова, Саудівська Аравія єдина з-поміж арабських держав, де панує іслам ваххабістського толку, а при владі знаходяться салафіти. Ця радикальна течія ісламу неоднозначно сприймається у мусульманському світі, а надто вважається «екстремістським єретичним рухом» за словами деяких арабських богословів. Тому, від самого свого зародження у 1932 році, Саудівська Аравія холодно сприймалася своїми сусідами. Це змушувало короля Абд-аль-Азіза постійно захищати свою землю від іноземних вторгнень та поставило країну у стан «облоги». Лише величезні поклади нафти та військові сили США, покликані сюди для захисту стратегічного ресурсу, більш-менш налагодили ситуацію у міжнародних відносинах Саудівської Аравії. Після утвердження американсько-саудівських зв’язків, королівська династія почала все активніше втручатися у внутрішні справи сусідніх країн, особливо там, де переважали шиїти. Таким чином, Іран та Сирія стали для Саудівської Аравії «особливими» ворогами.

Історичний розкол

З моменту формування національних держав на Аравійському півострові, Сирія та Саудівська Аравія завжди мали нестабільні відносини. Упродовж багатьох десятиліть обидві країни виступали по окремі сторони барикад, захищаючи діаметрально протилежні інтереси у рамках регіональної та глобальної геополітики. Будучи колись бастіоном християнства, арамейська Сирія навіть після спустошення та завоювання її арабами у VII столітті ніколи не була центром ісламу. Ця роль радше відводилась землям Аравії з її древніми історичними містами Меккою та Мединою. Хоча Дамаск, одне з найстаріших міст світу, й був столицею Арабського халіфату протягом певного часу.  Хрестові походи кінця XII століття зробили Сирію основним театром військових дій, розхитуючи міцну владу халіфату над етнічно та конфесійно неоднорідним населенням. Історія внесла свої корективи у долю обох держав, зробивши Сирію світською країною, центром арабського націоналізму та панарабізму, а Саудівську Аравію – реакційною монархією та «щитом ісламу» з, одночасно, тісними зв’язками із капіталістами Заходу.

У 1940-1960-і роки країни ще більше дистанціювались одна від одної внаслідок Холодної війни та зростання панарабістських настроїв у Єгипті та Сирії, на які з підозрою дивився Ер-Ріяд. На хвилі арабського націоналізму та підтримки з боку СРСР Єгипет та Сирія об’єдналися у єдину Арабську республіку у 1958 році. Цьому передувала скандальна націоналізація Суецького каналу під приводом єгипетського президента Гамаля Абдель Насера, яка підірвала відносини між союзниками останнього та нафтовими монархіями Затоки, які діяли в інтересах західного капіталу. Проте відверті претензії Єгипту на провідну роль у новому державному утворенні зіграли свою роль у послабленні міждержавних зв’язків всередині республіки. У 1961 році військові офіцери захопили владу в

сай

Дамаску та оголосили про вихід Сирії зі складу Об’єднаної Арабської республіки. Переворот активно підтримували США та Саудівська Аравія. Втім, їх сподівання не були виправдані. Через два роки неймовірна популярна соціалістична партія БААС захоплює владу в Сирії та проголошує курс на побудову світського соціалізму, подібного радянському, що негативно сприйняли арабські монархії.

У 1967 році через парламентську кризу в Сирії владу захоплює націоналістичне крило партії на чолі із представником шиїтської меншини — алавітом Хафезом Асадом, що стало початком остаточного розколу між Саудівською Аравією та Сирією. Відтоді Ер-Ріяд почав шукати будь-які шляхи, аби позбавити алавітських націоналістів влади та встановити в Сирії про-саудівський, бажано ісламістський, уряд. Це особливо позначилося під час повстання «Братів-мусульман» 1976-1982 років у містах Хомс, Дераа та Хама – тих самих, з яких почнеться новий внутрішньодержавний конфлікт у березні 2011 року. Тоді Саудівська Аравія активно налагодила поставку фінансів та озброєння ісламістам, які в кінці-кінців зазнали поразки та змушені були розсіятися по сусідніх країнах, переважно у тій же Саудівській Аравії, де вони отримали політичний захист. Негласний альянс Сирії з Іраном та поразка Ер-Ріяду у геополітичному протистоянні за Ліван на десятиліття вперед визначили форму взаємовідносин між державами.

Нові виклики

На початку 1990-х років після війни в Затоці присутність США у регіоні суттєво зросла. Саудівська Аравія дозволила американцям розташувати на своїй території військові бази для «захисту території від можливої агресії», маючи на увазі Ірак та його одіозного лідера Саддама Хусейна, якого ще декілька років тому Ер-Ріяд гаряче підтримував під час ірано-іракської війни. Були навіть деякі позитивні моменти співпраці між королівством та Сирією, наприклад спільне засудження вторгнення Іраку в Кувейт та подальша участь у війні з ним в складі міжнародної коаліції. Після передачі влади в Сирії у 2000 році Башару Асаду, анти-саудівська риторика дещо пом’якшала, що знаменувало, здавалося, великі зрушення у відносинах обох держав. Чотири місяці потому після інавгурації, новий президент Сирії здійснив візит до Саудівської Аравії, де зустрівся із королем Фахдом. У грудні 2001 року між ними було підписано торгову угоду про зону вільної торгівлі, до якої згодом приєдналася Йорданія. В цей період паралельно посилюються зв’язки Сирії із шиїтським військово-політичним рухом «Хезболла», що роздратувало Ер-Ріяд, який у 2006 році під час вторгнення ізраїльських військ у Ліван сподівався, що останнім вдасться знищити організацію. Взагалі, «Хезболла» з того моменту стала основним фактором, якого «нафтовий мільярдер» не міг простити «лондонському стоматологу».

Не дивлячись на деякі поступки Дамаску у зовнішній політиці (виведення сирійських військ з Лівану у 2005 році, дозвіл на співпрацю із слідчими ООН у справі вбивства про-саудівського прем’єр-міністра Лівану Рафіка Харірі тощо), Саудівська Аравія не покинула спроб усунення Асадів від влади. У 2008 році вона бойкотувала проведення саміту Ліги Арабських держав у Дамаску та відкликала свого посла, закривши посольство «на невизначений термін». Події супроводжувались численними торговими війнами та взаємними економічними санкціями. У 2009-2010 роках дипломатичні зв’язки поновилися, і у липні 2010 року саудівський король Абдулла ібн Абдель Азіз здійснив державний візит у Ліван, де знаходився президент Асад. Пізніше, стало відомо, що такий поворот у зовнішній політиці Ер-Ріяда був зумовлений прагненням ізолювати Іран за рахунок послаблення риторики на адресу його союзника – Сирії.

Шанс на мільйон

апап

Король Саудівської Аравії Абдулла Абдель Азіз та Емір Катару Хамад бін Халіфа ат-Тані, 2010 рік.

Із початком так званої «Арабської весни» у регіоні ситуація радикально змінилася. Саудівський істеблішмент одразу ж прийняв сторону повстанців та закликав «зупинити смертоносну машину Асада». Особиста неприязнь та політичні мотиви Ер-Ріяда по відношенню до Сирії чітко окреслилися у березні 2011 року як частина більш глобальної стратегії протистояння із Іраном – найбільшим конкурентом нафтових монархій Затоки. Саудівська Аравія повністю підтримала ідею зміни сирійської влади, попри деклароване раніше негативне ставлення до будь-яких революцій чи актів непокори. Звісно, останнє було не більше як логічним обґрунтуванням недопущення подібних ситуацій всередині країн-союзників – Бахрейну, Катару, Кувейту та, в меншій мірі – Йорданії. Навколо Ер-Ріяду згрупувалися й інші члени анти-сирійської коаліції – вищезазначені нафтові монархії, новий уряд Лівії, ісламісти Єгипту на чолі із Мухаммедом Мурсі, Йорданія, Туреччина. Вже станом на весну 2012 року Катар оголосив про виділення майже 100 млн. доларів на поставку озброєнь сирійським повстанцям. Більше 100 тис. бойовиків перетнуло турецький, саудівський та іракський кордони в декількох місцях.

1 вересня 2013 року на зустрічі членів Ліги Арабських Держав саудівський міністр іноземних справ Сауд аль-Фейсал заявив, що «необхідно приймати будь-які дії для того, щоб зупинити кровопролиття в Сирії». Протягом майже трьох років сирійська сторона неодноразово звинувачувала Ер-Ріяд у підтримці, фінансуванні та озброєнні потенційних терористів, які діють в Сирії. Особливо масштабним у висвітленні світовими ЗМІ постав факт перебування на території Сирії у лавах «Вільної сирійської армії» громадян іноземних держав, переважно колишніх бойовиків з Чечні, Афганістану, Пакистану, Іраку, Лівії, Ємену, Саудівської Аравії, Йорданії, Палестини, які приходили в більшості своїй через саудівський та турецький кордони. Формування різноманітних терористичних груп, пов’язаних із «Аль-Каїдою» та активізація терактів пов’язується саме із діяльністю Саудівської Аравії, яка має давні контакти із терористичними угрупованнями.

Особливо кульмінаційним моментом у змаганні за Левант була хімічна атака в районі Гути поблизу Дамаску, після якої США заявили про можливість обмежених ракетних ударів по території Сирії. Пропозиції були гаряче підтримані Саудівською Аравією, яка намагалася зробити цей удар якомога тяжчим для армії Асада і тактично успішним для просування загонів повстанців вглиб територій. Однак спротив американських союзників в Європі та громадської думки всередині США поставив президента Обаму в доволі неприємне й делікатне становище. «Дипломатичний прорив» Росії в цьому напрямку сприяв поспішній відстрочці військових операцій США та урочистому ухваленню першої за роки конфлікту резолюції Ради Безпеки ООН з питань хімічної зброї в Сирії, з якою погодився й Дамаск. В Ер-Ріяді новину сприйняли негативно, що позначилося на американсько-саудівських відносинах. Голова саудівської розвідки принц Бандар бін Султан заявив про «тренування сирійських повстанців окремо від США», підкресливши розчарування в офіційному Вашингтоні у його «відданості наказати Асада». Саудівці справедливо сприймають ситуацію як їх історичний момент для досягнення стратегічних цілей та закріплення позицій на Близькому Сході. Їх головна мета – сприяти приходу до влади нового сирійського уряду, який би був поступливішим у питаннях національних інтересів Саудівської Аравії та більш антагоністичним Ірану. Враховуючи те, що сьогоднішня Національна сирійська коаліція, створена у листопаді 2012 року у Катарі, в основному не складається з сирійців та має низький рівень легітимності та підтримки на території Сирії, можливість розгляду її як альтернативи Асаду здається сумнівною.

Прокляття невирішених справ

Сьогодні Саудівська Аравія знаходиться на перехресті. Її дилема заклечається в тому, чи підтримувати й далі військові формування повстанців в Сирії з тим, щоб повалити уряд Асада, чи погодитися на політичне вирішення конфлікту, що означатиме домовленості з Іраном. Сланцева революція та суперечливі для Ер-Ріяда дії США в регіоні (миротворчі зусилля Дж. Керрі в Палестині, спільна угода з Росією по Сирії) послаблюють зв’язки саудівців із Вашингтоном. Прекрасно усвідомлюючи свою безпорадність у відносинах із США, а також наслідки повної ліквідації влади Асада в Сирії, Ер-Ріяд намагається не вийти аутсайдером у цій ситуації. Поки що офіційний  Ер-Ріяд вперто продовжує політику демонізації сирійської влади, намагаючись консолідувати військові сили повстанців у єдину ударну, бажано сунітську, групу. Перші спроби вже закінчились формуванням «Армії ісламу» під приводом відомого саудівського салафітського польвого командира Захрана Аллуша. Ісламізація опозиційних Асаду сил є єдиним джерелом легітимності Саудівської Аравії в очах повстанців в якості «провідника революції».

По суті, ключовою умовою для створення реальної загрози Асаду для Ер-Ріяда є об’єднання повстанських груп в міцну мобільну силу, якою можна керувати по всій країні. Поки численні загони бойовиків воюють між собою за владу в Сирії, Саудівська Аравія ризикує не лише провалити свою зовнішню політику, а й повернути радикалів проти себе. Навіть заклики саудівців по допомогу до свого давнього союзника Пакистану мало що дадуть в умовах абсолютної фрагментації анти-сирійської коаліції. Чи зуміє Саудівська Аравія консолідувати опозиційні сили? Поки що в голові крутиться відома класична фраза: «Меня терзают смутные сомнения…».

 

Список джерел:

  1. http://wikileaks.org/cable/2009/12/09RIYADH1684.html
  2. Mann J. The Syrian Neo-Ba’th regime and the Kingdom of Saudi Arabia, 1966-1970
  3. http://www.foreignpolicy.com/articles/2013/11/06/saudi_arabias_shadow_war?page=0,1
  4. https://www.fpri.org/articles/2012/10/syrian-crisis-and-saudi-iranian-rivalry
  5. Aburish, Said K. Nasser, the Last Arab, New York: St. Martin’s Press, 2004
  6. Lippman T. Saudi Arabia on the Edge: an uncertain future of the American ally, A CFR Book. Potomac Books, 2012
  7. Cordesman A. Saudi Arabia Enters the Twenty-first Century: The political, foreign policy, economic, and energy dimensions, 2003.

 


comments powered by HyperComments