Статистика і трагедія

війна

Кажуть, що війна починається тоді, коли ми перестаємо запам’ятовувати імена загиблих. Якщо слідувати за такою логікою, то наша війна почалася ще 18 лютого на вулицях Києва (що цікаво, «Українська правда», ведучи репортаж про події того дня, назвала сам матеріал «Війна на вулицях Києва»), коли Леся Оробець у «Фейсбуці» повідомила про трьох убитих у Будинку офіцерів. Імена цих людей будуть встановлені, але не будуть закарбовані в пам`яті народу так, як імена Нігояна та Жизневського.  Смерть Нігояна відрізняється від сотні смертей на Майдані лише тим, що вона була першою і з цієї смерті ми почали звикати до інших смертей.

Побиття студентів на Майдані викликало у нас жах, на якусь мить навіть страх. Насильство продовжиться і далі – постраждають вже журналісти на Банковій. Тоді це здавалося небаченою жорстокістю, свого роду формою людиноненависництва. І попри це Майдан стояв тоді на мирних позиціях. Хоч дедалі сильніше лунали заклики до силового протистояння, воно настало лише через півтора місяці. А до того маховик насилля лише починав розгортатися: насамперед через побиття активістів. Мабуть, більшість людей вразило жорстоке побиття Чорновол. Це було всього-на-всього побиття однієї людини, але воно нас тоді вразило більше, ніж зараз вражають смерті людей. До смертей справа дійде пізніше.

Зігмунд Фройд у своїх психоаналітичних працях писав про наявність дуже особливого інстинкту — тяги людини до смерті, що відома ще під назвою Танатос. Цим самим Фройд певною мірою підкреслив особливе значення смерті для людини. Навіть звучання самого слова смерть якесь містичне, таємниче, до певної міри сакральне. Смерті дуже сильно впливають на психологію людини, на її переосмислення картини буття. Особливо сильно вони це “роблять” у час активного співіснування людини і медіа. Ледь не щодня ми читаємо/бачимо по телевізору/ чуємо по радіо про смерті. Іноді ми реагуємо на це відсторонено, ігноруємо такі повідомлення, а іноді вони нас приводять у жах, викликають паніку, страх. Здебільшого це залежить від значення, яке надають цьому медіа.

Після першої смерті на Грушевського ми всі, мабуть, вийшли на новий рівень сприйняття насилля. Побиття у нас не здатні тепер викликати наскільки сильне почуття жаху.

Після смерті Нігояна українські соціальні мережі заповнили аватарки з чорними квадратиками та свічками – настільки ми були вражені цим. Ми не могли повірити, що на нашій землі буде ТАКЕ насилля. Але ми ще не уявляли, що буде далі.

пппНігоян, насправді, має аналоги в історії. Дечим він схожий на міфічного студента Мартіна Шмідта, який начебто загинув під час розгону демонстрації у Празі. Після цієї події через півтора місяці комуністичний режим Чехословаччини повністю впаде. А дечим — на жертв Серпневого путчу в СРСР. Насамперед, мабуть, певним символізмом смерті.

До 18 лютого персона кожного загиблого активно обговорювалася, вшановувалася, згадувалася. Після лютневих подій ми вже не в стані пам’ятати кожного. Але робилося все, щоб Небесна сотня на перетворилася на просту статистику, навіть сама назва «Небесна сотня» була спрямована на це. Було встановлено імена майже всіх загиблих, їх фото активно блукали медіапросторами.

На жаль, дії північного сусіда змусили нас продовжити звикати до смертей. І цього разу, на відміну від Майдану, їх фактично вже ніхто і не рахує. Якщо захоплення Криму пройшло фактично безкровно (один наш солдат загинув), то захоплення Донбасу тепер кожного дня приносить нам все більше жертв.

Ще в травні-червні ЗМІ трубили на всі простори про «мирних» жертв війни на Донбасі, робили це з певним почуттям шоку, тепер же ми можемо читати досить байдужого тону повідомлення про десятки загиблих за день у Луганську.

Здається, лише місяць тому було зафіксовано першу смерть дитини в зоні АТО, учора ж там загинуло 80 дітей.

Війна перетворила кожну смерть у статистику, яка в свою чергу з кожним днем стає все розмитішою. Дедалі частіше можна побачити, що дані про смерті є не досить точними, а то і взагалі їх нема.

Ми ще можемо знати, що вчора загинуло 295 чоловік, але ми не знатимемо про кожного з них стільки, скільки знаємо про того ж Нігояна.

Статистика вбиває індивідуальність, приховує кожну життєву історію, трагедію, що криється за нею.

В статистиці криються і найбільші жахи війни, які ми ще не раз усвідомимо пізніше. Найсуттєвіший із них – знецінення людського життя.

Всім з дитинства прищеплена думка, що людське життя безцінне. Ця думка, насправді, правдива у тому сенсі, що ми його не можемо конвертувати у валюту, що воно важливе настільки, що ціну йому неможливо навіть уявити, знайти, встановити — еквіваленту життю не існує. Проте ми ж не можемо казати, що ніякої ціни йому нема, бо без ціни убивства стали б звичною річчю. Цінність життя чисто духовна, моральна, у певній мірі психологічна і соціальна.  І зараз я скажу страшну річ: з кожним днем цієї війни ми цінимо життя, насправді, все менше. Ні, це не звинувачення у вашу адресу: це провина обставин, у які ми живемо.

Чому? – запитаєте ви мене. Я відповім на конкретному прикладі: смерті і соціальні мережі.

Коли було вбито Нігояна, близько 80% моїх друзів у Фейсбуці (якщо не більше) змінили свої аватарки на чорні квадратики. Смерть тоді дійсно вразила всіх.

Після розстрілу на Інститутській людей, що зробили подібний вчинок, було менше – уже тоді ми поволі звикали до того, що людей вбивають.

Після цього я помітив ще два сплески подібних вчинків – після загибелі 49 десантників у Луганську та вчора після катастрофи Боїнга. З кожним разом трагедії ставали страшнішими за своєю суттю і масштабом, проте реакція на них ставала все меншою. І от зараз з моїх друзів у Фейсбуці лише один змінив аватарку на чорний квадратик. Очевидно, лише він не звик до смертей. Я чесно сам перед собою зізнаюсь – я звик до смертей, для мене смерть людини вже не дивина і не викликає надмірного жаху, я навіть не маю вже сил з цим якось психологічно не погоджуватись.

Ось так відбувається знецінення людського життя і це далеко не межа.

Сьогодні зранку в Луганську було розстріляно десятки людей, а про це вже навіть не говорить Фейсбук-мережа, хоча у свій час про Нігояна ледь не кожен вважав своїм обов`язком написати пару слів, а то і постів.

Це вже не Нігояни, і навіть не жінки чи чоловіки – це безликі створіння, тіла, які були підкошені цією безглуздою війною. Можливо, в цьому плані був правий Піфагор, який вважав основою всього числа, люди тепер перетворюються на числа.

Які загрози нам це несе?

Я вже писав, що з часом ми зрозуміємо весь жах цих процесів. Знецінення людського життя, яке проявляється через статистику, призводить до втрати індивідуальності кожної людини, атомізації суспільства. На практиці це загрожує нам дуже страшними соціальними наслідками.

Війна рано чи пізно закінчиться, проте її рани загоювати ми будемо довго, насамперед рани психологічні. В умовах масових смертей, убивств людям дуже важко вірити в силу кожного індивіда, збільшується схильність до колективізму. У шанцях Першої світової зародився фашизм, що був підтриманий масовою зневірою та втратою індивідуальності. Віра в сильну державу замінила віру у власні сили кожної людини, що і згубило з часом народи в боротьбі за примарні утопії.

Першопричиною цього було знецінення людського життя. Чим менше буде жертв у цій війні – тим краще. Не має бути ніякої священної мети, яка б коштувала більше, ніж людські життя. Принцип «мета виправдовує засоби» неабияк знецінює їх.

Сила українського народу в однаковій мірі має проявитися як під час, так і після війни. Ми маємо побороти хворобливі тенденції, які точно з`являться вже у післявоєнний час. Ми маємо навчитися заново цінувати людські життя, бути гуманістами, бо зараз обставини нас змушують до певної міри нехтувати ними. Буде дуже сумно, якщо ми нехтуватимемо життями і після війни.

Повернувши колишню ціну людському життю, ми зможемо нормалізувати стан українського суспільства. Коли це станеться – залежить вже від тривалості війни з Росією.


comments powered by HyperComments