Сто років дорослішання

Крути

Щойно газета «День» передрукувала з «Української правди» мою авторську колонку «Другий Сандармох», друг та колега далекоглядно підмітив паралель у назві зі статтею відомого історика Станіслава Кульчицького «Третій Переяслав» — незауважений мною змістовний і передреволюційний перегук (2003 р.), який у свою чергу був парафразом до проблеми «нового Переяславу» (читай – «другого») сформульованої Іваном Лисяком-Рудницьким у контексті «святкування» трьохсотої річниці Переяславської ради в СРСР і кримського «подарунку».

До цього перегуку повернувся, коли були найскладніші дні очікування повномасштабного російського вторгнення зі звістками про повістки до військоматів для чоловіків старшого віку. Крізь ненав’язливі «Тихі пісні» В. Сильвестрова, думалося, справді, раптом що – завжди можна буде попаратизувати на патріотизмі молоді, але кинь її у вир і будуть… другі Крути…

Мене не покидало відчуття, що ми товчемося в просторі повторів. І це відчуття тим було сильніше, що в принципі панувало в інтелектуальному середовищі, хоча, здається, серед нас немає жодного класичного гегельянця. Нам не бракує добре навчених фахівців, які пишуть притомну аналітику й інтерпретують події спираючись на новітні теорії на фактичні дані в доступній формі. Та попри це завжди є потреба звертатися майже інтуїтивно до аналогій і незасвоєного досвіду. Поняття «другого», що непомітно володіє нашою сучасністю – не стільки провокує страх похідної другорядності пережитого, скільки відчуття небезпеки знову «не відбутися».

Верховна рада Литовської РСР, яка доклалася до відновлення незалежності своєї країни, одержала в історіографії назву «відновлювального сейму». Литва – не проголосила незалежність, але відновила її. Левко Лук’яненко, – один із чільних авторів Акту проголошення державної незалежності України, — пригадував, як готуючи текст Акту 1991 р., він пропонував назвати його «Актом відновлення» — маючи на увазі досвід УНР, але комуністи-реформісти запротестували, мовляв, «відновлення», йдеться про «петлюрівську державу», «буржуазну», зрештою, пославшись на стратегічний характер рішення, Л. Лук’яненко поступився формальним боком фактичній доцільності, але тим самим символічно зафіксував важливу якість нової України. Справді нової, в тому сенсі, що не відновленої, а ніби «створеної» заново, і моє покоління, чиє дитинство формувалося не в останню чергу російською попсою та часом остаточної деградації читання, може описати це лише такими ж попсовими категоріями: «Я тєбя сліпіла із таво што било…», і полюбили…

Щоправда ця любов між зліпленою Україною та її ліпунами часом набувала форм прямого ґвалту та відвертих непристойностей. Від того, що кримінал відкрито не захопив владу в Україні ще в 1990-х нас врятував той простий факт, що кримінальні авторитети, як і їх головний кадровий ресурс – вуличні бандити та районна пацанва, часом досить інтенсивно відстрілювали один одного, суспільство ніби здійснювало природне самоочищення за браком інших інституційних механізмів.

І в результаті маємо, що маємо. Таке тавтологічне визначення Л. Кравчука – також більш, ніж симптоматичне. Його тавтологічність ніби підкреслює неможливість посилання ні на що інше, окрім сумної даності. Ніби немає історії, ніби немає символів, ніби немає пам’яті.

Що ж, зрештою, ми маємо?! Другий Сандармох, третій Переяслав, у перспективі другі Крути?! Це відновлення ex nihilo – небезпечне і, якби ми читали, наприклад, «Відродження нації» В. Винниченка – спогади про велике піднесення й болісну поразку, то знали би про це. «Воістину, ми за тих часів були богами, які бралися з нічого творити цілий новий світ». Але ми також вирішили творити з нічого, ми мали під рукою добре «ніщо» — стару просмалену бюрократію, один нудотний вигляд добротного представника котрої демотивує будь-якого реформатора чи ентузіаста-інтелігента. Сам ловлю себе на думці про крайність висловлювань, даруйте, бо із тої ж бюрократії вийшов вельми патріотичний і дуже професійний дипломатичний корпус, чого варті імена Г. Удовенка, Б. Тарасюка чи В. Огризка, роль яких буде ще гідно оцінена в історії, звісно, якщо ми її напишемо, проте справа все ж у моделі крізь яку люди організовуються, котра кладеться в основу змін і будівництва. Не відбулося «відновлення». Ми не надто яскраво й виразно провели лінію зв’язку між всіма тими Сандармохами, Переяславами й нами, що й зумовило просто справжнісіньке дежавю. Коли беркутівці трощать голову університетському професору та його сину, коли застрелений шкільний вчитель фізики поповнює ряди Небесної сотні, а ліва активістка пише некролог для загиблого молодого вченого на барикадах – офіційна диктаторська пропаганда верзе нісенітницю про «терористів» й «екстремістів-радикалів» та оголошує проти всієї нації «антитерористичну операцію» — у добрих традиціях чонівців, ЧК, трійок і «чорної дошки». Мені можуть дорікнути, мовляв, юначе, звідки така обізнаність про відповідну традицію?! Так ось для такої обізнаності й потрібна історія. Аби не доводилося знову пережити окупацію, щоб зрозуміти її жах, аби не довелося пережити геноцид, щоби збагнути його несправедливість. Так книга, яка має розповсюджуватися у доступній формі й великими накладами – «Українська інтелігенція – жертва більшовицького терору», між іншим, написана агентом НКВС, має дуже докладний аналіз конструювання образу «терориста». Ким ці терористи були у 1930-х? Професор-філолог і за сумісництвом перекладач-латиніст Микола Зеров, котрий, «як виявилося», у перервах між перекладами од Горація й дебатами про шляхи літератури організовував злочинне угрупування. «І постать людини з текстом латинського класика в обірваних кишенях зношеного пальта, що починав свій творчий труд гімназійним учителем латинської мови в Златополі і кінчив його в’язнем на Соловках, засуджений на заслання за приналежність до… терористичної організації, стає символічною. Виростає в образ зворушливий і героїчний, де некорисливість праці сполучається з її самовідданою величністю», — нотує В. Петров у час Другої світової війни. Але ж ні! Їм на там всім заплатили! На Майдані… Ми мислимо так, бо виховані не правонаступниками М. Зерова, а правонаступниками чекістів, які вели його справу. І те  політичне безглуздя й коловорот ідіотизму в природі, який ми спостерігаємо від часу мирної революції до кривавої бійні – коли від того, що українці пишалися мирною зміною владу й революцією без жодного пострілу (навіть без єдиного пошкодженого авто!), а потім були змушені гинути під кулями на барикадах, можна розірвати лише розривом моделей, які визначають наші оцінки. Моделі «з нічого», моделі безпам’ятства.

У цьому ж коріниться проблема мертвонародженого українського лібералізму. Ідеології зі старими традиціями в Україні, але водночас пустоцвітної сьогодні через такі ж розриви, які можемо констатувати й у багатьох інших сферах. Дарування квіточок людям під час масових акцій, які потім із таким же спокоєм трощили кістки протестувальникам – добре свідчення того, що стихійний лібералізм багатьох українців штучно засвоєний у західних університетах чи в споживанні мемів інтернет-простору. Історично лібералізм творився у вирі революцій, на барикадах, у гострій полеміці, у тісному зв’язку з національними рухами, наш лібералізм до Євромайдану був ідеологією кабінетних вчених, активістів-грантоїдів і поетів-мрійників, які при тому не втрачали можливості здійснити влучний маркетинговий хід при нагоді (як, наприклад, видавництво «Старого Лева»). Те ж стосується й інших ідеологій, які доводиться знову перевідкривати. Я зовсім не хочу ствердити ущербність лібералізму в принципі, але лише із сумом констатую, що в тій формі в якій він існує йому немає чого сказати багатьом. Тож, ми знову відкинені у 1950-і роки, коли Ю. Шевельов поспішно ховав Д. Донцова, але виявилося, що привид останнього повертається разом із дилемою «Росія чи Європа», дилемою, що постає вкотре через затяжну інфантильність нашого суспільства й все ті ж розриви традицій.

Одна моя знайома у часи Євромайдану дивилася новини лише вночі, коли шестирічна дитина спала й обґрунтовувала це потребою берегти її слабке здоров’я. Хоча, як зі знанням справи жартують лікарі, немає здорових людей – є погано обстежені. І навіть тоді, коли її дівчинка ненароком побачила стрілянину на Грушевського й закривавлених людей у вечірньому випуску новин, мати почала їй просто таки по Бодріяру розповідати, що то «фільм», що то все «не насправді», що то просто люди «граються», ніякої крові немає. І для дівчинки, котра стане дорослою – ця історія буде втрачена майже цілком, хоча було видно, що вона не надто вірить байкам матері про «не насправді». Історія, що творилася на її очах, лишиться тьмяним відбитком у пам’яті, то все «не насправді», от в Сомалі біда чи в Зімбабве!

І саме тому, що інтелектуальній традиції для того, аби звільнити нащадків, місце на полицях у вигляді книг, ми вперто не зважаємо на це, прирікаючи тим себе повертатися до неї у вигляді прописаних сто років тому сюжетів.

Як виявилося, нам потрібна була революція, щоби остаточно збагнути трагедію Голодомору, втрата частини своєї території під військовим чоботом окупанта, аби консолідувати себе як націю, пережити величезне післяпомаранчеве розчарування, аби збагнути, що слід покладатися не на Месій, а на таку заяложену штуку як громадянське суспільство, бо не буває добрих тиранів, особливо із злочинним минулим.

Крути – це настільки ж героїзм конкретних вояків, скільки й ганьба цілком конкретного уряду. І, якщо інтервенції не уникнути, якщо знову будуть другі Крути – це означатиме, що ми не вчимося на помилках, за майже сто років все ніяк не подорослішаємо. Хоча би на рівні ментальному наша оцінка має випередите подію. На майбутнє. Нам не слід повторювати те, що засвоєне й слід засвоювати те, що може повторитися. Це не лише питання політики. Можливо, це навіть не стільки питання політики. У нас незліченна кількість соціальних дослідників всіляких дискурсів – і досі притомної деконструкції всіх тих симулякрів (типу «терористів-латиністів» та «буржуазних націоналістів»), якими комуністи лякали читачів своїх газет. Велетенський пласт радянських анекдотів про всі сфери суспільного життя – фольклор, який втілює буденну рефлексію від міжетнічних відносин та ставлення до ЦК і КГБ, до школи, інституту та армії – це досі не є емпіричним матеріалом культурологів, істориків і соціологів. Краще читати повтори в історії, ніж повторювати історію. І нехай в майбутньому аналітика витіснить такі спекулятивні побудови «повтору історії», які є лишень способом достукатися до дитяти для дорослішання якого треба гори трупів, море крові та століття часу.


comments powered by HyperComments