Суспільна ідеологія: націонал-демократія як варіант для України

jBjmpMYtA4E

За порівняно недовгий час свого існування слово «ідеологія» встигло декілька разів сильно змінити свій відтінок. Від науки про ідеї – до презирливої демагогії, від предмету поклоніння до об’єкта насмішок та відрази. Таке «слизьке» і досить не зрозуміле обивателю слово попри нечіткість свого значення викликає досить чіткі і зрозумілі асоціації у населення, які мають властивість постійно змінюватися. Є підстави говорити про певну семантичну динаміку слова «ідеологія»[1].

Ні для кого не секрет, із чим у нас зараз асоціюється слово «ідеологія», думаю, не варто зайвий раз звертати Вашу увагу на жахи, пов’язані з ним. Але час іде і я не дарма у вступному абзаці зачепив семантику: настав час повернути цьому слову його дійсне значення, необхідно відкинути всі стереотипи і упередження, міцно закріплені  за ним.

Ідеологія – це продукт всього суспільства (а не окремого генія), охопленого нею, це не просто система поглядів та методів досягнення бажаних відповідно до цих поглядів цілей, це організована на інстинктивному чи ментальному рівні сукупність ідей, особлива форма масової свідомості, що виражається у досить простих постулатах.

Попри сумні прогнози кінця минулого століття щодо «смерті ідеологій», є підстави на прикладах комунізму та націоналізму стверджувати, що ідеології таки вижили.

Типи ідеологій

Тепер зроблю важливе теоретичне уточнення. Ідеології як організовані сукупності певних ідей певного суспільства вважаю притаманними навіть тим суспільствам, у яких офіційно ідеології немає, про це вже згодом. Отже, відповідно до цього розділятиму ідеології на приховані та тотальні (якраз усі відомі нам держави з ідеологією мали такий тип ідеології).

Сьогодні йтиме мова про перший тип.

Суспільства на такій основі умовно можна поділити на:
Гіперідейні – суспільства з культом ідеології, становище і статус ідеології закріплений законодавчо, тоталітарні держави (СРСР, КНДР тощо).
Ідейні– суспільства, які не мають  офіційної ідеології, проте вирізняються наявністю пануючих у суспільстві ідей (саме пануючих), як правило, демократичні держави (США, Велика Британія тощо).
Безідейні – суспільства, що не мають ідеологій описаних вище типів, як правило, країни третього світу, схильні до авторитарної влади, заснованої на авторитеті лідера та пасивності суспільства (Україна).

Варто зауважити, що цей поділ умовний і потребує можливого доопрацювання, адже межа, за якою визначати ідейність/безідейність тих чи інших суспільств досить тонка, проте сьогоднішній матеріал головним чином стосується іншого питання.

Якою має бути суспільна ідеологія?

Ідеологія є таким собі програмним кодом, матрицею функціонування певного суспільства. В Україні я такої матриці поки не бачу. Українська ідея так і не з’явилася як така. Є різні бачення щодо ідеології України та українського суспільства. Отже, і я зроблю спробу відповісти на питання, якою має бути ідеологія всіх українців.

Пошуки відповіді на це запитання робилися, як правило, націоналістично-орієнтованими авторами (це і не дивно, адже вони були найближчими до цього), тоді як це не ставало серйозною науковою проблемою, знову ж таки через певні викривлення, від яких постраждало це слово. Автор також не в змозі випрацювати таку ідеологію (та і не мусить, адже це продукт всього суспільства), однак має певні думки щодо цього.

По-перше, ідеологія як така у моєму розумінні не має бути чітко регламентованою і претендувати на роль універсально ключа до вирішення всіх питань у всіх сферах суспільного та особистого життя. Це має бути  певний стержень, на якому тримається функціонування нашого суспільства, держави.

По-друге, ідеологія не має мати культу самої себе, вона не має прямо вбиватися у голови наших громадян, механізми її розповсюдження повинні бути гнучкими, несвідомими, мають функціонувати на рівні свідомості, почуттів, рефлексів.

По-третє, ідеологія має становити собою відкриту систему, мати властивість постійно змінюватися, оновлюватися, вона не  повинна мати чіткої регламентації. Ідеологія – це не перелік дуже чітко сформульованих принципів та стратегій.

По-четверте, методи впливу та регламентації відносин мають спиратися на диспозитивні тактики. За своїм характером впливи ідеології мають бути на рівні звички тощо. Отже, впливи ідеології, як і саме її існування, мають бути непомітними.

Лібералізм як суспільна ідеологія

Наявність суспільної ідеології – ознака потужних і розвинутих суспільств, проте фетишизація ідеології як такої може призвести до появи гіперідейного тоталітарного суспільства.

Суспільна ідеологія зазвичай проявляється через суспільну свідомість.

У більшості західних суспільств (якщо і не у всіх) панують ідеології, основою яких є лібералізм. Лібералізм став найфеноменальнішою і найуніверсальнішою ідеологією. Як ідеологія він вийшов на рівень близький із релігіями, адже вийшов за рамки політичної ідеології, ставши дійсно ідеологією суспільства. Він зміг розчинитися всередині суспільства, що не вдавалося зробити іншим ідеологіям, став тою самою «прихованою» ідеологією, про яку я говорив на початку статті, у західних суспільствах не існує культу ліберальної ідеології: вони не вчать його класиків і не носять його символіку, проте на підсвідомому рівні підтримують основні постулати лібералізму. Навіть якщо панівна в таких країнах партія не постулює себе як ліберальну, проте вона все одно має ліберальну основу. Консерватори і соціал-демократи також зараз сидять на ліберальному ґрунті.

Кожне з таких суспільств має свої варіації ліберальної ідеології, проте пріоритет прав людини, свободи, конкуренції, приватної власності – ознака фактично кожного західного суспільства, а це ж і є основні постулати лібералізму.

В Англії лібералізм зміщений більш до консерватизму, традицій, що відповідає ментальним особливостям, у США він найбільш близький до свого класичного варіанту. Аналізувати ступінь ліберальності тих чи інших західних суспільств можна довго, проте мова сьогодні про Україну.

Ідеології українського суспільства

Після 1991 року українське суспільство — безідейне. Генерацією ідей займалися зазвичай лише дві сили: провладна сила та праві. Якщо провладним силам певна ідеологія потрібна була як надбудова для легітимації свого панування, то націоналістичні сили, спираючись на старий ідейний багаж, показували подеколи прагнення до встановлення тотальної ідеології, а у всіх інших випадках їхня модель виявилася нежиттєздатною в наших умовах. Можна згадати ще і лівих, але ці розробки або були калькуванням старих ідей, або просто не були помітними широкому загалу.

Влада (в першу чергу колишня номенклатура) була зацікавлена у певній політичній ідеології як механізм  тотального контролю над суспільством. Проте тотальна ідеологія була відкинута вже часом, тому еліта взялася за побудову такої собі мета-ідеології, у межах якої  здійснюється генерація і поширення цілого комплексу ідей, міфів, лозунгів, розрахованих на конкретну політичну ситуацію, певні соціокультурні умови[2].

Мета-ідеологія, що постала в Україні після 1991 року, — не є статичною, вона постійно займається фільтрацією та апробацією різних соціополітичних орієнтацій, створює химери з чистих (класичних) ідейно-політичних доктрин (лібералізм, комунізм, націоналізм тощо), вона не є ідеологією у повному розумінні цього слова.

Праві пропонували потужніші ідеологічні напрацювання, хоч вони теж є досить старими, проте новітні модифікації мають шанси (і мали) зробити їх адекватними українському суспільству, особливо якщо говорити про поміркованих правих.

Помірковані праві (більше відомі як націонал-демократи) у період незалежної України були фактично завжди провідною силою, яка об’єднувала широкі маси громадян у важливі моменти нашої незалежної історії. Народний Рух України, хоч і не зміг стати провідною силою в парламенті України, відіграв важливу роль у період здобуття незалежності. Наша Україна була на перших ролях у важливий період кризи олігархічної влади у 2000-2005 роки. Саме націонал-демократи мали і мають потенціал об’ єднати навколо себе широкі маси українських громадян у відповідальні моменти історії.

2004 рік, на жаль, не став тим роком, який зміг кардинально змінити розвиток України у кращий бік. Подальші події лише розчарували населення у націонал-демократичній перспективі, логічним наслідком такого розчарування була фактична реставрація олігархічного режиму у 2010-тому. Проте ці події і процеси не значать, що права компонента у структурі політичних орієнтацій українців є слабкою, скоріш це свідчить про кризу правих політичних сил і їх ідеологічного інструментарію.

Якщо, припустимо, за праві сили на виборах віддало голоси лише 20% українських громадян, то це не означає, що лише цим 20-тьом відсоткам близькі ідеали нації, конкуренції тощо.

Українське суспільство в достатній мірі є правоорієнтованим, проте воно знаходиться в умовах, коли жодна із правих сил не може консолідувати навколо себе більшість населення із націоналістичним світоглядом.

draka02

Українська права ідеологія страждає зараз від великої кількості радикальних елементів у собі

Розвиток правої ідеології в Україні на сьогоднішній день потрапив у цікаву і водночас досить складну точку. Після 2004 року на правому фланзі українського політикуму відбулися суттєві зміни і до 2012 року він сильно змістився від центру.

Послаблення, фактично розвал, Нашої України призвів до утворення вакууму на правому фланзі орієнтацій громадян України, який почав заповнюватися доволі аморфними (Удар) або надто радикальними (Свобода) утвореннями, а в деякій мірі він почав потрапляти і під лівоцентристську площину (Батьківщина).

Ці процеси лише послабили вплив правих орієнтацій на українську політику. Правиця тепер не виглядає навіть здалеку монолітним утворенням, яким вона здавалася у 2004-тому.

Проте знову ж таки, криза правих політичних сил ще не є свідченням кризи самого ідейного доробку правих.  Та і, на мою думку, націократичні концепції не в змозі запропонувати українському суспільству ефективну модель розвитку, а тим більше стати саме суспільною «прихованою» ідеологією. Проте вони можуть стати важливим елементом такої ідеології: не будемо забувати, що таки націонал-демократи були найближчими до того, щоб випрацювати щось на зразок української національної ідеї. До їхнього досвіду, вважаю, ще варто повернутися.

Націонал-демократія: неосмислений досвід?

Зараз українське суспільство перебуває у невизначеному стані. Його стан можна назвати стабільним, але він такий, радше, через пасивність, індиферентність та інертність українського суспільства. Можна навіть говорити про певний «ідеологічний вакуум», притаманний йому. У таких умовах зміни, особливо ідеологічні, малоймовірні. Будь-які спроби сформувати універсальну ідеологію небезпечні потенціалом перетворити її у тотальну.

У 2004-тому суспільство було активним, а тому і готовим до того, щоб сприйняти ідеологічний продукт. Проте тоді у нас не з’явилася суспільна ідеологія. Так чому це сталося? Варіанти три:

1. Ідеологічний продукт виявився неякісним.

2. Ідеологічний продукт був зіпсований самими споживачами.

3. І те, і інше.

Тепер проаналізуємо ці тези.

1. Націонал-демократи пропонували щось на зразок симбіозу західних ліберальних ідей (свободи, демократії тощо) та націоналістичних (пріоритет розвитку національної культури, мови та інше). Українці – європейський народ, у нас панували індивідуалістські традиції на противагу колективістським (общинним) російським, свобода і рівність здавна були у ціннісному пріоритеті українців, хоч і ці установки були сильно пошкоджені семидесятилітньою дією комуністичної тоталітарної машини. Тому ліберальна ідеологія має чудово прижитися в українських реаліях.

1233

2004 рік не став роком реалізації націонал-демократичних прагнень

У свою чергу націоналізм був історично притаманний українцям, подібно всім бездержавним протягом істотного проміжку часу народам. Національна компонента була істотною у всіх панівних в Україні ідеологіях (окрім комуністичної), самі українці — досить націоналістичний народ. Тим більше, що досвід Ізраїлю засвідчив, що націоналістична ідея не є безперспективною у плані побудови розвиненого суспільства. Отже, продукт у своїй основі (а саме це нам і потрібно) не був поганий.

2. Але ці ідеї після подій 2004 року чомусь були дискредитовані. Чому чомусь? Адже, на мою думку, не мали б. Події після 2004 року дискредитували націонал-демократичну альтернативу швидше за інерцією, адже по суті дискредитовані були особистості, які взялися її реалізовувати. Але це вина не лише цих персон, суспільство після сплеску активності знову перейшло у пасивний стан, очікуючи на зміни з боку влади, у той час, коли саме воно мало підтримувати ініціативи з подальших змін, адже перемога 2004 була перемогою саме суспільства, а не Ющенка. Отже, суспільство замість того, щоб стати ідейним, так і залишилось безідейним.

Отже, вважаю, що національно-демократична ідея потребує перегляду та свого оновлення, а більше того – ще однієї спроби свого втілення на практиці. Будь-які її доповнення та форматування не мають порушувати загальної схеми самої ідеї.

З вищесказаного видно, що націонал-демократична ідеологія (як різновид ліберальної)   – найреальніший варіант для України.

Потенціал є, і він очевидний, просто потрібна ще одна спроба. Можливо, суспільство у 2004-тому ще не позбулося спадку тоталітарного минулого, а, можливо, тоді на чолі виявилися не ті люди. То чи не взятися нам за реанімацію націонал-демократичної ідеї зараз?



[2]Українська державність у ХХ столітті. Політична думка. К:- 1996,  с. 307

 


comments powered by HyperComments