Теорія на вулицях, а практика на милицях

впувп

Авторський коментар: Пропоную для вас ще один текст «Теорія на вулицях, а практика на милицях» – він дещо емоційний, хоча писався під впливом від наукових дебатів і у зв’язку із ними. Я писав його, що кажуть, «на одному подиху» у перший день стихійного збору людей на Майдані, але перечитавши – через деяку підтекстову «песимістичність» не хотів публікувати за тих умов. Та тепер, гадаю, це варто зробити. Уряд вичерпав всі джерела легітимності, нині лише карний апарат (включаючи «неофіційний» його сегмент) основа державного правління. Якщо Янукович затримається довше 2015 року, а угода про асоціацію не буде укладена у березні 2014 р., прямий шлях від гібридного режиму до відкритого авторитаризму – вважай прокладений. Я, можливо, висловлю потенційно непопулярну думку, але гадаю Україні варто навіть прийняти деякі економічні негаразди, що можуть бути пов’язані з асоціацією, задля більш стабільних інституційних гарантій демократії. Оскільки прямої кореляції між успішністю ринкових перетворень та демократизацією – немає, то ці економічні негаразди, сподіваюся, не зможуть стати причиною радикальних «антидемократичних відкатів». За даних умов – відстрочка демократії більш загрозлива, ніж відстрочка ефективного ринку. Але це вже думки post factum статті.

Теорія на вулицях, а практика на милицях

У день, коли «Критика» у своїх блогах матеріалом Миколи Рябчука 2010 року нагадала про «кінець Другої республіки», а ЗМІ почали писати про «третю революцію», у ще відносно мирній обстановці (22 листопада) я долучився до дискусії в межах конференції молодих соціологів у Київському університеті. Цілком конкретна по емпіричному спрямуванню доповідь виголошена моїм колегою, що аналізував чинники довіри до національного та європейського парламентів у різних європейських країнах, змусила перекинути місток від чисто технічних питань реалізації методу аналізу даних до «високої теорії». По цьому містку ми цілком не пройшли. Як часто буває на наукових заходах, головна перепона – жорсткий регламент виступів і раунду дискусій. Неминучий дисциплінарний нюанс. Але все виявилося набагато цікавіше – бо цей місток люди вирішили пройти на вулицях, на Майдані. І піти далі, далі «теорії».

Природа легітимності в європейському просторі суттєво змінюється. На прикладі багатьох постсоціалістичних країн можна було часом констатувати нижчу довіру до національного парламенту у порівнянні з Європейським. Ще окремо пригадується, здається, 2005 рік, коли Україна після Помаранчевої революції була однією з країн-лідерів по довірі до Європарламенту. Тенденція у цілому властива Центральній і Східній Європі в певні періоди, а український випадок іде в цій загальній динаміці  – люди шукають додаткової опори для легітимності порядку «тут» — «там», в Європі. Зміцнення національної демократії та добробуту можливе в сучасному суспільстві завдяки включенням у конструктивні глобальні взаємодії. Мережева взаємозалежність національних суспільств – це шлях до незалежності. Інакше навіть не Білорусь, а КНДР. Теза, що зупинка євроінтеграції є «продуманою» через влучний та глибокий аналіз підстав для потенційних економічних негараздів – висловлюється або цілком наївними людьми, або є просто блефом. Навіть, якщо припустити фантастичний сценарій про те, що асоціація з ЄС ще більше погіршить соціально-економічну ситуацію в Україні, що «неасоціація» складе основу для неймовірного економічного піднесення – це не змінить базового – це не стане джерелом легітимності для національних владних інститутів в Україні. І справа не лише в тому, що в свідомості багатьох громадян –  чимало людей у владних кабінетах і дорогих костюмах ще п’ятнадцять років тому вкатували в асфальт своїх «базарних» конкурентів, а в тому, що на додачу до чинника міри економічної успішності влади, додаються нові глобальні і мережеві чинники легітимності. І зрив євроінтеграції їх не зможе компенсувати.

Існує стереотип, що в Росії «всі всім» задоволені, бо нинішній режим – відносно економічно успішний. Цей стереотип можна підтримувати за рахунок нафтових і газових доларів. Але, в дійсності, незадоволеність діями влади в Росії по різним сферам, як це фіксував у своїх дослідженнях Левада-центр, у підсумку має наслідок «у цілому задоволений» чи «більшою мірою задоволений», завдяки невірі у можливість зміни. Владу підтримують, бо не підтримувати її немає сенсу – немає можливості зміни. Не успішність, а зневіра – ось джерело легітимності такого режиму.

Третього шляху – немає. За наявних обставин і за габітусом наших лідерів – його не може бути. Ментальна мапа у векторах української еліти суттєво не змінилася з другої половини XVII ст.. Це означає, що вона намагатиметься іти подібним шляхом, коли «всі всім задоволені». Але у нас нафти й газу не більше, ніж треба для внутрішніх потреб, вугілля свого часу в 1990-х вже відіграло негативну роль в соціально-економічних трансформаціях. Еліта не зможе бути економічно успішною. Але справа навіть не в цьому. Навіть, якщо вона зможе бути «успішною» — це не замінить браку того іншого джерела легітимності, який дає європейський проект. Більшість людей, очевидно, виходять на вулицю й протестують не тому, що вони «бунтівники», що тільки й шукають привід, аби закидати міліцію димовими шашками, а тому, що вони бажають порядку, легітимного й легального порядку. В основі цієї «революції» не так руйнування, як прагнення будувати. Що будувати – це відкрите питання. Але небажання комунікації його не вирішить. Мовляв, мене на Майдані не буде, бо там є ті й ті, яких я не підтримую. На Майдан виходять доволі різні люди й ця різність не має бути причиною відсторонення. Хіба єдність у різноманітті не є європейською цінністю?

Влада не має наміру вираховувати «економічну доцільність» (хіба для себе!), бо не через успіх вона триматиметься, а через зневіру у можливості зміни в широких колах громадян.

Я, можливо, не цілком совок, але суттєво пострадянський, жив при радянському режимі менше місяця. Що таке європейський проект конкретно для мене – не в статистиці. Англійська мова, яку я вчу і ніяк не можу вивчити на тому рівні, який би мене самого задовольняв. Навіщо, коли я зі школи не вірив, що вона мені знадобиться?! Аби бути викладачем провінційного ВНЗ і симулювати наукову діяльність у своїх публікаціях?! Тому, що ця наукова діяльність не є джерелом змін.

Мене дивує, коли кордон з ЄС у Литві чи Польщі я проходив простіше, ніж із «братньою» Білоруссю. Мене охоплювало відчуття героя якоїсь абсурдистської п’єси, коли я змушений ховати подалі випуск журналу «Критики» із статтею про білоруський інтелектуальний часопис «Архе», бо він там офіційно заборонений і вважається «екстремістським». І слово честі, я взяв матеріал про нього у поїздку без жодної «задньої думки» чи прагнення провокації, а тільки тому, що мені в голову не могло прийти, що журнал, який є аналогом нашої «Критики» чи «Ї», і який пише про вияви білоруської реформації у XVI ст. (наприклад) може вважатися екстремістським!

Мені стає смішно, коли ліваки із західних університетів із запалом радіють «призупиненню» курсу на асоціацію. Але чомусь вони обрали для навчання Брюссель, а не Калугу чи Новосибірськ.

Мені соромно за власний страх і безсилля. Страх і безсилля, які можна здолати лише в солідарному опорі. Європейський проект – це лише привід. Привід об’єднатися, бо причин для цього значно більше.

Що може зробити лідер, який цілеспрямована зриває проект змін? Сісти, ще раз добре подумати, все зважити, обміркувати й обмірковано й обґрунтовано – застрелитися.

Ось фантастичний варіант продиктований багатьом стихійно та емоційно. Але для мене – він не є бажаним. Не мета, аби уявний опонент застрелився, мета – аби він міркував. І ми також.


comments powered by HyperComments