Теорія офіційної народності в Росії: минуле і сучасність

псн

Путінська Росія у її теперішньому вигляді максимально сильно нагадує Російську імперію першої половини ХІХ століття часів Миколи І. Така ж сама поліцейська держава з великими імперськими замашками та шовіністичним населенням. Аналогічна «фасадність» державної конструкції, де «зверху – блиск, а знизу – гниль». І навіть схожа екстенсивна економіка, хоча коли вона в Росії була інтенсивною? А ще як тоді, так і зараз «на всіх мовах все мовчить», цензура має небачені масштаби.

Єдина відмінність, яку зараз хоче виправити Путін – це відсутність купи поневолених народів. Проте і без неї він «непоганий» тиран.

От що найбільше зближує епохи Миколи І та Володимира Путіна, так це абсолютне домінування консервативної ідеології в країні. Якщо імператор боявся повторення у себе Великої французької революції, то Путін боїться кольорової. Поліцейська держава та консерватизм – засоби проти цього.

Якщо розібратися, то у великій мірі нічого з часу Миколи І в Росії не змінилося, особливо в ідеологічному плані, лише засоби пропаганди державної ідеології стали різними.

Теорія офіційної народності

Після декабристів (їх повстання було взимку 1825-1826 років) та сходження на трон Миколи І Російська імперія вступила у тридцятирічну фазу ультраконсерватизму, що проявлявся через імперський шовінізм, цензуру, поліцейську державу та ідеологію.

Державній ідеології в той час вперше присвятили чимало уваги; мабуть, саме тоді прийшло розуміння того, що будь-яка ідеологія приховує в собі дуже велику потенційну соціальну енергію, що може виливатись у революції. Проте в Росії займалися розробкою консервативної ідеології – направленої на збереження існуючих порядків. В цьому вона була однією з перших, не дивно, що країна в ті післянаполеонівські реакційні часи мала славу «жандарма Європи».

Якщо останній факт ще можна піддати сумнівам, то той факт, що в часи Миколи І народ Російської імперії було взято під повний контроль – безперечний. Не дивно, що країна уникнула хвилі революцій 1848-1849 років.

Сергій Уваров

Сергій Уваров

Багато в чому це була заслуга панівної в ті часи державної ідеології, яка відома під назвою «Теорія офіційної народності». Так її назвуть вже пізніше.

З`явилася вона в 1833 році. Її автором став тоді новоспечений міністр освіти Сергій Уваров. У своїй доповіді імператору він виклав основні принципи теорії:

«Углубляясь в рассмотрение предмета и изыскивая те начала, которые составляют собственность России, открывается ясно, что таковых начал, без коих Россия не может благоденствовать, усиливаться, жить — имеем мы три главных: 1) Православная Вера. 2) Самодержавие. 3) Народность.»

Саме ця тріада «Православ`я, самодержав`я, народність» стала основою державної ідеології Російської імперії. Без неї існування імперії проголошувалося неможливим.

Православна віра ставала духовною основою імперії (власне, і до того вона нею була). Самодержав`я проголошувалося чимось природнім для Росії, звідси природнім стало і сліпе підкорення вождю. І третій пункт, найскладніший для розуміння, фактично легалізував існуючі феодально-кріпосницькі порядки в Росії. Так як вважалося, що вони відповідають «народному духу» Росії, а тому є «законними», «священними і недоторканими», освяченими церквою. Народність офіційно означала прихильність традиціям, «корінням» на противагу західним віянням моди – індивідуалізму, свободі, рівності.

Теорія стосувалася в основному справ літератури, освіти (тобто тих сфер, де існувала цензура), проте впливала в цілому і на все суспільство. Суспільство на довгий час опинилося в рабстві без ознак будь-якого спротиву.

Офіційна народність зараз

Минуло півтора століття. За цей час в Росії багато чого змінилося і в ідеологічному плані в тому числі. Після епохи, коли народ стояв «За веру, за царя!», настала епоха боротьби за світову пролетарську революцію. Треба сказати, епоха більш прогресивна, бо комуністична ідеологія в своєму первинному варіанті була направлена на майбутнє, прогрес, але призвела до страшних наслідків, чому? — це вже тема для окремої розмови.

Минула і комуністична доба. Минули і посткомуністичні часи ідеологічної невизначеності. Уже тепер, коли Росія Путіна оговталася від наслідків розвалу Союзу, замість того, щоб ідеологічно направити країну на прогрес, керівники держави повертають її в архаїку, у феодально-кріпосницькі часи Миколи І.

Минули 90-ті, коли країна хоча б прагнула наслідувати більш прогресивні країни Заходу, тепер же Росія обирає «третій шлях», проте цей шлях напрямлений не на майбутнє, а на минуле, що робить сумнівним факт його прогресивності. Країна ідеологічно повертається (чи вже повернулася?) до теорії офіційної народності. Знову ми можемо спостерігати тріаду «Православ`я. Самодержав`я. Народність.»

Путін сказав повертатися до «духовних скрепів», що на практиці виливається у фактично державний статус православної релігії. У той же час над країною панує активна православна агітація, а патріарх Кирило по факту є одним із керівників держави. За образу віруючих тепер саджають. А населення знову вірить в чудосилу ікон більше, ніж у сили власного розуму. І вірить у «православний русскій мір» і навіть готове йти на священну війну за його розширення. Релігійна війна в Росії не здається чимось таким середньовічним. Ми ж бачимо, як на Донбасі терористи називають себе воїнами Христа. Віра в Росії – це вже не особиста справа кожного.

Самодержав`я в Росію повернулося з Путіним. Культ Путіна дуже сильно нагадує віру в доброго царя. Росіяни готові клясти у своїх бідах все на світі, лиш не Путіна. Путін усюди: в телевізорі, на стінах, на прапорах. Його портрети — в кожній сувенірній лавці, при чому найрізноманітніших розмірів. Путін – це вже ледь не сенс життя кожного росіянина.

Таке поклоніння підтримується ідеологічно. Тиражами в Росії пишуть про природність вождя Росії, про його необхідність. Цілі полиці в книжкових супермаркетах завалені літературою, що підтримує думку щодо необхідності «сильної руки» Росії. Так само активно пишуть і про православ`я, яке проголошують природною духовною основою Росії та «русского міра». А ще більше пишуть про народність, відмінність російського від іншого, навіть не просто відмінність, а перевагу.

Народність процвітає і зараз. Вона виявляється найбільше через антиамериканізм. Російські порядки, навіть якщо вони погані, активно протиставляються американським, які проголошуються «бездуховними і штучними». Народність часто підтримується упередженнями, міфами. Найчастіше ці міфи прагнуть показати кращість, вищість російського над іншим. Гасло «как мы такую красоту на гамбургеры променяли?» найбільш показове в цьому плані. Російське без аналізу проголошується кращим, росіянин зневажає неросійське, при цьому вважаючи це патріотизмом. Народність є основою сучасного російського імперського шовінізму й експансіонізму.

І все це загалом оформлюється в суцільний консерватизм, який не дуже доречний, коли країна відстає в своєму розвитку від інших більш прогресивних. Це, передусім, консерватизм морально-етичний, ідейний, останні закони, спрямовані на «захист моралі, сім`ї та дітей» — зайве свідчення цьому.

Зараз активно йдуть розмови про повернення Росії до СРСР, мов знову не дружимо з Америкою, знову всі нас не люблять і т.д. Проте факти свідчать про те, що, скоріш, Росія повертається ще далі – в часи Миколи І. Віра є. Самодержець є. Є навіть народність. І є одурманений народ, який не скоро протверезішає, щоб отямитися в реальності.


comments powered by HyperComments