Війна, яка нас змінює. Не допустити нових «дєдиваєвалі»

ніколи знову

Сьогоднішні події дають підстави сподіватися, що війна на Сході України скоро завершиться. Українські війська близькі до того, щоб оточити Донецьк, при цьому звільнивши Шахтарськ, Горлівку, Торез та Дебальцеве. На фоні цих подій більшість людей (яких, власне, не зачіпає ця війна особисто) забуває, якими жертвами дається нам ця перемога.

Коли український прапор вивішується над черговим звільненим українським містом, спільнота забуває, що за цим стоять численні людські жертви. Забувається і те, що чимало будівель зруйновано, а, отже, багато людей лишається без даху над головою. Забуваються і численні трупи мирних жителів, розстріляних терористами, на узбіччях доріг. Забувається майже все.

Ми потрапили у масштабну маніпуляцію свідомістю, яку здійснює над нами війна. Суть цієї маніпуляції проста – ми значно менше цінуємо людські життя. Для нас чергове визволене місто важливіше людського життя. Що найсумніше – це те, що совість нас не мучить при цьому. Ми заспокоюємо її тим, що кожного загиблого називаємо «героєм», дарма, що їх матері мають іншу думку.

Так, ми страшно налякані, коли жертви «марні», коли наші військові розстріляні із засідки, коли вони при цьому не приносять «перемоги». Проте у разі успіху ми радіємо, а загиблих величаємо «героями». Скоріш за все, якщо сьогодні буде звільнено вищезгадані міста, то із загиблими так і станеться. «Герої не вмирають!» — чи не так ми вигукуємо при цьому? Це також маніпуляція, ясна річ, вони в реальності вмирають і з куди більшою швидкістю.

Учора я зустрів таку думку, що «у цій війні не буде марних жертв». На жаль, цю війну даремно роблять священною.

Колись давно я не міг зрозуміти вислову «знецінення людського життя». Ну, досить важко осягнути, як може знецінюватися те, що, здавалося б, не має ціни. Як виявилося, ціна таки є. У нашому випадку ця ціна конвертується за допомогою звільнених міст. Щоправда, кожного разу це відбувається по-різному, колись дорожче, колись дешевше.

Так, от, повернемось до цього вислову. Думка «у цій війні не буде марних жертв» якнайкраще показує знецінення людського життя. Якщо жертви не будуть марними, то, виходить, є щось цінніше за людські життя? Така демагогія дуже несправедлива відносно сімей військовослужбовців. Припустимо, чиясь мати має таку «не марну жертву» і що їй з того? Має вона сина-героя і далі що?

На жаль, війна посилює колективістські настрої. Примарні колективні цінності (їх нам дарує суспільство) ми ставимо вище, ніж особисті, які, насправді, є природними, бо даються ще з народження. Проте, зазвичай, це відбувається до тієї лиш пори, поки війна не зачепить нас особисто – ось тоді ситуація змінюється на 180 градусів.

Так сталося, що ми в своїх міркуваннях спираємось на теорію «середньої людини»  бельгійського статиста Кетле. Ми часто міркуємо через призму «в середньому», натомість забуваємо, що під це «в середньому» можемо потрапити і ми. Ми мислимо дещо позитивістські, тобто ставлячи в пріоритет загальне, статистичне, (статистично від цієї війни помре людей менше, ніж від автокатастроф чи від раку, тому можна зробити висновок, що не така то і страшна річ ця війна) натомість ми маємо мислити гуманістично – ставлячи в пріоритет цінність людського життя.

Так, можна сказати, що мої слова є в цій ситуації недоречними – «куди ж там переживати за чиїсь життя, якщо ми повинні взяти Донецьк/Луганськ/і т.п.». Проте ми маємо більше поважати загиблих і їх рідних. Слава героя – це, вибачте, совок. Це свого роду самовиправдання. Ми, називаючи когось посмертно героєм, заспокоюємо свою совість, бо тоді думаємо, що віддали належну шану людині. Тиха скорбота, повага, пам’ять більш доречні, ніж урапатріотичні вигуки. Чомусь, згадуючи загиблих в Голодоморі ми ставимо свічки, молимося, а коли йде мова за загиблих у війні, то ці речі заміняють дещо позитивні вигуки типу «Героям слава», хоча суть цих подій схожа – загинули люди і не важливо чому, бо життя, як би ми часто це не забували, — найцінніше. І якщо ви говорите, що ладні життя віддати, лише б не було російських військ в Україні, то це знову маніпуляція свідомістю. Я майже впевнений, що 99% таких «камікадзе», стікаючи кров’ю від російської кулі, змінили б свою думку.

Чого я точно не хочу — так це того, щоб після завершення війни у нас з’явилися нові «діди/сини/брати/батьки воювали». Пам’ять про жертв Другої світової у нас затьмарена достатньо позитивними святкуваннями «перемоги», зовнішнім атрибутом якої деякий час були георгіївські стрічки. Цього року намітився позитивний поворот у вшануванні солдатів великої війни, який був у великій мірі продиктований саме «колорадською заразою», проте я не хочу, щоб на вшануванні жертв цієї війни робили нову заразу. Красива зовнішня атрибутика та голосні вигуки – це совкове вшанування. Таке вшанування надає пафосний, позитивний, патріотичний лик образу війни і лише дуже тихо при цьому згадуються її жертви, які проте маскуються пафосом «героїв». Так чи інакше, це люди, яких треба поважати, а поважати треба уміти.


comments powered by HyperComments

Bayan
2014-07-29 12:38:42
очень по делу нельзя превратить память жертв в очередной культ а лучшей памятью будет забота государства об их семьях
Promo Manager
2014-09-10 13:14:23
но не только государства а и наша! это личная, каждого из нас ответственность за то что бы мы все помнили какой ценой нам обходится Украина!