Єгипет та Туніс: смак демократії

Ілія Куса - 19.10.2013
4735_original

У далекому 2003 році, 20 березня, почалася масштабна американська військова операція «Іракська свобода». П’ять дивізій США та Великобританії перетнули іраксько-кувейтський кордон та знищили ключову ланку у ланцюзі під красномовною назвою «Вісь зла». Вашингтон заговорив про подаровану американцями епоху «свободи та демократії» в Іраку. Натомість, «Іракська свобода» перетворилась на «іракську пухлину» для всього регіону, і принесене США «покращення» вже довгих 10 років щоденно заявляє про себе. Економічна та політична криза, хаос, теракти, повністю некерований Курдистан, криваве сунітсько-шиїїтське протистояння – ось, що отримав народ Іраку внаслідок американської «демократії». Ще тоді США в односторонньому порядку проголосили себе «глобальним шерифом», який стоїть на захисті демократії, рівності та свободи. Проте здається, що ця роль виявилась аж надто складною, і повністю вжитися в неї їм не вдалося.

Сьогоднішні Туніс та Єгипет віддзеркалюють дуже подібну картинку, яка відлунням «свободи» прокотилася по всьому світу. Саме з цих двох держав почалися масові заворушення на Близькому Сході, або як їх охрестив Захід – «Арабська весна». І саме Туніс та Єгипет сьогодні стають епіцентрами нестабільності регіону, поряд із Сирією та Іраком. Не без участі США у 2011 році були повалені одразу два авторитарні уряди – Хосні Мубарака та Бен Алі. На хвилі ейфорії від перемоги та натхнення від обіцянок Вашингтону «допомогти»,  революціонери з ентузіазмом прийнялися за розбудову нової політичної системи задля виведення своїх країн із економічного застою. На таких настроях у парламенти потрапили й ісламістські «Партія Відродження» та «Брати-мусульмани», яким Захід одразу ж виділив місце на постаменті «демократи року». Проте не минуло й двох років, як ці політичні сили опинились під загрозою вигнання зі своїх рідних країн. Туніські ісламісти, багато в чому враховуючи помилки Єгипту, все ще знаходяться при владі, намагаючись балансувати між задоволенням вимог маніфестантів та провадженням політики ісламізації. Єгипет цю фазу вже пройшов і тепер знаходиться під жорстким керівництвом військових з купою ображених прихильників «Братів-мусульман». Надії, які вирували на площах Фархата Хашеда і Тахрір у 2011 році, остаточно розвіялись. Замість них в дію вступили погроми, стрілянина, підпали й криваві міжетнічні зіткнення. Короткострокове перебування ісламістів при владі, під час якого вони виявили вперте не бажання добровільно полишати владу та здійснити певні кроки для покращення соціально-економічного становища показало всю очевидність їх справжніх намірів щодо «демократизації» суспільства. Таким чином, відносно коротка епоха політичного ісламізму, здається, завершується. Однак чи приносить це полегшення для мільйонів громадян, які ціною своєї крові намагались підштовхнути свої держави на правильний шлях розвитку? Навряд чи.

З проголошення Тунісом незалежності від Франції у 1956 році, державою керувало всього два президенти: Хабіб Бургіба та Зін Ель-Абіддін Бен Алі. Де-факто одноосібне правління в країні проявлялося у неабиякому відставанні рівня політичного розвитку Тунісу від загальноєвропейських стандартів. Під час президентства Х. Бургіби, до 1987 року рівень корупції був відносно невисокий, а економічні показники були одними з найвищих у регіоні. Його наступник, Бен Алі, обіцяв провадити той же курс, однак за його керівництва, в країні почали формуватись різноманітні групи впливу, а рівень корупції сягнув небачених раніше розмірів. Попри стабільний рівень економічного розвитку, гостро постала проблема безробіття, яку й раніше не вдавалося вирішити. 60% безробітних складала молодь, яка й стала основною силою під час революції 2010-2011 років. Крім того, 23 роки перебування однієї людини при владі не могли не залишити негативного сліду в економіці та суспільстві. Всі ці причини спрацювали у грудні 2010 року, а після жорсткої відповіді правоохоронних органів ще більше поляризували ситуацію. В результаті, Бен Алі залишив країну, а до влади прийшли помірні ісламісти, які обіцяли розвивати країну «у демократичному напрямі» на догоду США та Європі.

Через два роки після того, як «Арабська весна» призвела до зміни уряду в Тунісі, життя для більшості людей не стало кращим. Новий ісламістський уряду на чолі із Монсефом Марзукі все ще не може вирішити  нагальні економічні проблеми. Більше того, прагнучи, напевно, поступово централізувати владу, ісламісти вдалися до радикальних дій стосовно опозиціонерів. Так, у лютому було вбито одного з лідерів останніх  — Шокрі Белаїда, а 25 липня був застрелений лідер «Народного Руху» Тунісу Мохаммед аль-Брахмі. Це викликало загальнонаціональний резонанс та масові маніфестації у кількох містах країни, все більше поглиблюючи наростаючу політичну кризу. В таких умовах уряд намагається провести до кінця цього року демократичні вибори, в той же час борючись із радикалами та екстремістами. Останні ж все частіше закликають до формування ісламської держави на кшталт «халіфату» і вдаються до терактів на кордонах із сусідніми державами, особливо Алжиром. Десятки тисяч людей під приводом світської опозиції скандують на вулицях, вимагаючи відставки ісламістського уряду. Таким чином, ситуація набирає все більше обертів, тягнучи всю країну у якусь невідому безодню.

Напевно, в таких умовах, ситуація в Тунісі буде погіршуватись і надалі. Цілком ймовірно, що суспільство повстане вдруге, і зробить рішучу спробу скинути владу ісламістів. В такому випадку дуже важливим фактором може виступити єдність опозиції, якої, до речі, зараз немає. Швидке формування єдиного уряду та порозуміння з іншими політичними силами, разом із підтримкою Європи, може убезпечити країну від гіршого сценарію подій. В кризових умовах ситуацією неодмінно скористаються екстремісти. Внаслідок цього, може пролитися кров, і Туніс захлисне насилля та хаос, які так потрібні потенційним терористам для захоплення влади. Проте, на відміну від Єгипту, туніське суспільство не є настільки розколотим у питаннях влади; воно не підтримує туніських салафітів та інших радикалів. Тому, варто зазначити, що Туніс з-поміж усіх арабських країн є чи не найкращим варіантом нейтралізації екстремізму, бо тут наразі відсутня його народна підтримка. Крім того, туніська армія ніколи не була й не є потужною силою у політиці, як-от в Єгипті чи Туреччині. Новому урядові Тунісу випало немало випробувань, які визначать його легітимність, підтримку, компетентність та здатність керувати країною. Національна безпека й національна економіка є першочерговими сферами, які мають бути у фокусі уряду М. Марзукі для забезпечення стабільності  держави.

На противагу Тунісу виступає Єгипет, який є, таким собі, віддзеркаленням ймовірного гіршого варіанту розвиту подій. Пройшовши складний шлях від революції 2011 року через падіння режиму Хосні Мубарака, перебвання країни під військовим керівництвом, єгипетське суспільство з надією очікувало на бажані реформи політичної системи та в економіці. Отримавши владу, лідер ісламістської партії «Брати-мусульмани» Мохаммед Мурсі пішов вже традиційним для ісламістів шляхом: централізація влади, ісламізація суспільства та нейтралізація опозиції. Перші тривожні сигнали виникли вже після ряду реформ, спрямованих на посилення ролі ісламу у житті громадян. Нарешті, кульмінацією подій стали масові заворушення у червні 2013 року, під час яких демонстранти вимагали відставки президента М. Мурсі. Тоді у справу втрутились військові, які спромоглися відсторонити президента від влади та сформувати новий уряд. Та з політичної кризи країна так і не вийшла. Попри підтримку широких верств населення, зміна влади в Єгипті була негативно сприйнята прихильниками ісламістів та «Братами-мусульманами», які на заклики екс-президента Мурсі та інших лідерів партії відмовились визнавати нову владу. Політична криза поглибилась і діями військових, які вирішили розігнати демонстрантів силою, перетворивши Каїр на центр бойових дій.

Сьогодні Єгипет знаходиться у вкрай тяжкому становищі. Ісламісти не бажають поступатися військовим та вимагають поверненню «демократично обраного президента». Військові висловили рішучий намір покінчити із цим силою, що вже призвело до загибелі великої кількості людей та символічної заборони діяльності партії «Брати-мусульмани». Все це викликає ризик, пов’язаний із можливістю остаточного розколу країни за релігійною ознакою. Проблема ускладнюється як впертістю ісламістів, так і відвертим не бажанням уряду Адлі Мансура йти на компроміс. У стані невизначеності знаходяться й Сполучені штати, для яких Єгипет, ще з часів президентства Анвара Саддата став важливим союзником. Адміністрація у Вашингтоні намагається всидіти на двох стільцях: з одного боку призупинити поставки озброєння єгипетській армії та певну частку матеріальної допомоги, а з другого – не завдати шкоди єгипетським контр-терористичним операціям на Сінайському півострові. У Каїрі вже засудили припинення фінансової допомоги з боку США. Довготривала відсутність поставок неможлива, вона може зашкодити єгипетському урядові. Саме на щедрих фінансових вливаннях США у Єгипет й тримається мир цієї країни з Ізраїлем. Так само, США намагаються уникнути визначення подій в Каїрі як «перевороту», бо в такому разі вони автоматично мають скасувати матеріальну допомогу. Єгипетська криза вдарила й по саудівсько-американським відносинам. Уряд військових у Каїрі задовольняє Ер-Ріяд, який є важливим фінансовим донором для Єгипту. Загострення протиріч між США та Саудівської Аравією сприяють зближенню останньої з Єгиптом і посилення його залежності від мільярдів короля Абдель-Азіза. Європа також занепокоєна ситуацією і намагається тиснути на Каїр економічними важелями. Зусилля європейських та американських дипломатів із стабілізації ситуації були поховані заявою А. Мансура про «провал дипломатичних посередницьких зусиль Заходу» та «зміну дій уряду щодо маніфестантів». Саме після цього розпочалися силові акції проти демонстрантів у Каїрі та розгром їх таборів біля мечеті Рабаа аль-Адауійя на початку вересня. Стрілянина на вулицях продемонструвала вільний доступ «Братів-мусульман» до зброї, що ще більше розпалює пристрасті у Каїрі.

Із кожним днем політична криза в Єгипті забирає життя все більшої кількості громадян та шкодить як населенню, так і економіці країни, особливо туристичному сектору, який є ключовим для надходження прибутків у єгипетську казну. У порівнянні з Тунісом, Єгипет стоїть під загрозою великого розколу у суспільстві, а може й громадянської війни у найгіршій перспективі. Народна підтримка «Братів-мусульман», які не нехтують вільній видачі своїм прихильникам зброї, заважають повністю витіснити ісламістів з політичного життя країни, як це робив Х. Мубарак. У сучасних умовах уряду А. Мансура слід мати більше гнучкості у відносинах з іншими політичними силами, в тому числі й ісламістами, щоб забезпечити стабільне функціонування політичної системи Єгипту. Важливим має бути більше залучення Заходу у процес примирення, особливо США. Без цього, Єгипет може потонути у власних внутрішньополітичних проблемах, найбільшою з яких є активізація радикалів та міжконфесійні сутички, що проявились із спаленням ісламістами 22 християнських церков та постійним переслідуванням коптської меншини. Втім, розрахунок єгипетської влади на силове «придушення бунту» та відновлення порядку дуже ризикований, і може або призвести до узурпації влади військовими, або ж стягнути країну у прірву вже знайомої нам «Іракської свободи» 2003-2013.

Туніс та Єгипет повністю відчули на собі ту «демократію», яку колись було подаровано Іраку, а зараз намагаються присвоїти Сирії. Та головним залишається інше: чи сподобався «смак демократії» суспільству, чи перетвориться він на «смак свободи», або ж трансформується у дещо інше. Час покаже.


comments powered by HyperComments