Знайомтесь – новий бос. Чому новий уряд Іраку матиме ті самі проблеми?

Ілія Куса - 25.08.2014
ірак

Новообраного прем’єр-міністра Іраку Хайдера Аль-Абаді вже позиціонують як потенційного спасителя країни. Упродовж останніх місяців іракська політика знаходилася в стані глибокої кризи, уражена політичним безсиллям у парламенті, авторитарними замашками прем’єра Нурі Аль-Малікі та зростаючою активністю бойовиків на півночі країни, яких очолює терористична організація «Ісламська держава Іраку та Леванту», або просто «Ісламська держава» (ІД). Законодавці на Заході наголошували, що єдиним порятунком Іраку може стати формування політичним керівництвом держави нового уряду, який би ділився владою із представниками основних етнічних та конфесійних громад в країні. Ці сподівання покладаються саме на Абаді, якого було обрано за підтримки сунітів, шиїтів та курдів.

Призначення Абаді є сприятливою можливістю. Проте система розподілу влади, завдяки якій його було обрано, почасти є причиною політичної кризи в країні. Для різноманітних конфесійних груп банальне об’єднання заради обрання політичного лідера чи формування уряду недостатнє. (Зрештою, кожний іракський уряд після 2003 року, включаючи уряд аль-Малікі, діяв аналогічним чином). Досягнення справжньої стабільності для Багдаду має полягати у створенні політичних інститутів, які були б здатні вирішувати політичні конфлікти у разі їх повторення. Тому наразі не зрозуміло, чи готовий до цього новий іракський уряд.

На фоні природних змін в іракському політикумі, домовленості стосовно розподілу влади в державі не працюють, особливо в умовах надання влади окремим політичним групам, а не інститутам. Розгляньмо період прем’єрства Аль-Малікі. Сполучені штати підтримали його як компромісну фігуру на пост прем’єр-міністра у 2006 році в надії на те, що його призначення призведе до стабільності та в майбутньому дозволить США передати відповідальність за безпеку в країні іракському уряду. Вважалося, що аль-Малікі було під силу балансувати між двома найбільшими осередками впливу шиїтів – національним рухом «Аль-Садр» та Ісламською верховною радою Іраку. Обидві організації мали в своєму розпорядженні потужні підрозділи ополчення. Таким чином, призначення аль-Малікі обіцяло зберегти панування в країні шиїтів, не утискаючи при цьому інші громади. Так само, прихід аль-Малікі до влади подавав сигнал уряду Ірану та курдськаму населенню Іраку, що хоч вони й мають невеликий вплив в уряді, буде людина, яка зможе захистити їх інтереси.

Та ця домовленість не була стійкою. Будь-який прем’єр-міністр рано чи пізно здійснив би спробу вирватися з такої слабкої позиції. В цьому контексті важливо зрозуміти боротьбу прем’єр-міністра аль-Малікі з бойовим крилом руху «Аль-Садр» — угрупованням «Солдати Аль-Махді», навесні 2008 року. Це не було спробою укріпити державу зсередини. Більше того, ця боротьба взагалі не була підконтрольна державі. Аль-Малікі фактично підім’яв міністра оборони під себе та особисто віддавав накази. Метою аль-Малікі було посилення його власних позицій у  відносинах з іншими громадами, які могли обмежувати його владу. Встановивши контроль над своїм шиїтським флангом, аль-Малікі взявся за своїх суперників з числа сунітів після виборів 2010 року, нівелювавши таким чином останню можливість для досягнення політичного прогресу в Іраку.

Поверхневий розподіл влади в Іраку призвів до того, що політичними лідерами ставали люди, які не мали стійкої бази в уряді чи поза ним для провадження незалежної політики. Це змушувало їх самостійно шукати шляхи для посилення своїх позицій. Сьогодні аль-Абаді знаходиться в такій самій ситуації, як і аль-Малікі. Фактично, він зобов’язаний своєю посадою тим же гравцям (надто – Ірану), що і аль-Малікі у 2006 році. Крім того, він успадкував ту ж систему слабких інститутів влади. Можливо, на відміну від Малікі, аль-Абаді є реформістом (який може засвоїти уроки з авторитарного експерименту аль-Малікі), однак структура політичної системи Іраку поманить його тим же шляхом.

Замість існуючої системи ситуативного розподілу влади, що віддзеркалює багатоконфесійність Іраку, країні необхідні стабільні конституційні механізми – набор правил, які були б непорушні, попри зміни у балансі сил. Звісно, легше сказати, аніж зробити. Система сильних інститутів не падає з неба.

В даному випадку повчальним є досвід Південної Африки у переході до демократії. Політичні лідери пост-апартеїдного періоду не обмежилися символічними жестами примирення з їх колишніми гнобителями. Вони не просто тупо відібрали владу в білих та передали її чорним, а створили конституцію, якою закріплювалося значно більше. Нові державні інституції врегулювали ринок, модернізували громадський сектор, підняли соціальне забезпечення та відкрили доступ бідних до лікування та різноманітних послуг. Хоча ці реформи були не ідеальними, врешті, вони допомогли лідерам Африканського національного конгресу зробити те, задля чого їх обрали – порвати зі спадком періоду апартеїду. Крім того, вони дали відчуття безпеки за свої економічні інвестиції білому населенню країни. Таким чином, цей новий набір правил був вигідний для обох сторін.

Для таких країн як Ірак, урок полягає в тому, щоб інститути не отримували незалежних важелів влади, поки не послужать державним інтересам, а коли це станеться, вони матимуть можливість обмежувати владу. Як сказав політолог Стівен Холмс: з політики сили «може постати верховенство права».

Проте складно сказати, чи буде цікаво аль-Абаді, або чи буде він в змозі, побудувати подібну політичну систему. Очевидно, що в нього на шляху будуть величезні перешкоди, включаючи звиклу для політичних еліт систему кришування. Авторитарні тенденції в правлінні аль-Малікі та його зрада тому мандату, який йому дав народ у 2010 році, призвела до загострення міжконфесійних протиріч, а насилля вже змусило десятки тисяч людей покинути свої домівки. В таких умовах, будь-якому політичному лідерові буде надзвичайно важко мобілізувати народ для підтримки якогось загальнонаціонального політичного проекту. Тим не менше, Абаді необхідно відшуковувати спільні моменти в інтересах різних політичних груп і продемонструвати, що вони можуть бути досягнуті в рамках інституційного процесу.

Головною перевіркою для Абаді буде те, яким чином він вирішить проблему з «Ісламською державою Іраку та Леванту» (ІДІЛ). Тут він дістане свою першу можливість показати цінність (або ж марність) роботи реформованих державних органів, зокрема – органів безпеки. Абаді буде необхідно заручитися підтримкою сунітських противників ІДІЛ. Це призведе не лише до військових успіхів, а й політичних. На відміну від 2006 року, коли Сполучені штати мобілізували сунітську опозицію проти «Аль-Каїди» всередині Іраку та попросили впертого аль-Малікі залучити цих ополченців до іракських правоохоронних структур, сьогодні іракський уряд може показати сунітській, шиїтській та курдській громадам, що працювати на державу вигідно. Проте це буде складною задачею. Реструктуризація армії, боротьба з її корумпованими чиновниками безумовно будуть підтримані населенням та політичними силами країни, однак лише за умови стовідсоткового успіху. В країні, де у сфері безпеки все завжди було зав’язано на особистій відданості, а не вірності нації, на Абаді чекає виклик у вигляді процесу реформування.

Інституційний розвиток Іраку буде складним, нелінійним, та разом з тим – неминучим процесом. США, маючи там обмежену кількість бійців, не зможуть контролювати шлях, яким піде Ірак. Їм не варто очікувати, що сьогоднішня система розподілу влади вирішить усі проблеми країни, чи що політичні тенденції Іраку зміняться, якщо пропонувати більше зброї в обмін на формування нового уряду. Якщо Вашингтон хоче позитивно вплинути на Ірак, йому варто зосередитися на перебудові дипломатичних, військових та економічних зв’язків з країною, аби стати ефективним партнером Іракській державі, а не її окремим групам. На жаль, сьогодні США роблять прямо протилежне, закликаючи іракських лідерів до широкого компромісу на принципах владного дерибану та уникаючи довготривалих зобов’язань іракському народу, який обрав націоналістичний шлях розвитку держави.

Першоджерело: foreignaffairs.com


comments powered by HyperComments